Буває, чужа правда вражає, як найгостріший ніж, саме тоді, коли ти на крок ближче до мирного життя. Так сталося з моєю подругою Соломією, яка наважилась піти з ненависної роботи, сподіваючись трохи пожити для себе. Та замість підтримки від родичів чоловіка — отримала лише осуду, докори та ярлик ледачої, що пристав, як смола.
Соломія працювала в районній поліклініці реєстратором. Мізерна зарплата, постійні крики пацієнтів, брак повітря й сонця — вона поверталася додому знесилена, наче її візом переїхали. Чоловік — Богдан — давно казав, що не хоче бачити дружину в такому стані. Сам він обіймав гарну посаду в логістичній компанії у Львові, тягнув будинок, кредити й відпустки.
Коли Соломія вирішила звільнитися, Богдан лише обійняв її й сказав: «Ти мені потрібна жива й щаслива, а не на межі виснаження». Вони домовились: поки вона відпочине, подумає, чого хоче від життя, а потім, можливо, знайде щось по душі. Ніхто не збирався роками сидіти в халаті перед телевізором. Просто хотілося перепочити.
Але в цю ідилію вдерлася, як грім, свекруха. Надія Іванівна, жінка з голосним тембром і загостреним почуттям «справедливості», дізнавшись, що невістка «сидить вдома», влаштувала скандал із самого порогу.
— Ти що, навіки вирішила стати нахлібницею? — їдко кинула вона при першій же зустрічі. — Мій син тебе годує, поїть, усе тобі дає, а ти навіть у садок нянею піти не можеш? Чи касиршею? Хочеш усе життя бути тягарем?
Соломія того вечора не втрималась — ридала навзрид. Чоловік намагався втішити, гладив по голові, запевняв, що все добре. Але… матері нічого не сказав. Не став на захист дружини. А вона чекала. Так чекала, що його мовчання боліло гірше за будь-які слова.
Надія Іванівна не заспокоювалась. За кілька днів вона подзвонила знайомій у торгову мережу й спробувала влаштувати Соломію касиркою — без її відома. Потім надіслала адресу та дату співбесіди. А на запитання Соломії, звідки раптом такі ініціативи, лише сердито відповіла: «Годі сидіти. Дім — це не робота».
Соломія намагалася пояснити, що не нічого не робить — вона доглядає за домом, шукає вакансії, просто не хоче знову потрапити в рутину, яка вбиває. Але свекруха не слухала. У неї своя правда: жінка без зарплати — це дармоїдка.
І, на жаль, багато хто з цим погоджується. Кажуть: «Та що, свекруха ж має рацію». Адже Соломія справді звільнилася, не маючи іншої роботи. Чоловік тягне все сам. Фінансової подушки в неї немає. Якщо що станеться — вона залишиться ні з чим.
Але постає питання: з якої речі чужа жінка — навіть якщо це мати чоловіка — має лізти у сім’ю, де ніхто її ні про що не просив? Де чоловік задоволений, де діти щасливі, де рішення прийнято разом?
Чому мовчить Богдан? Чому не скаже прямо: «Мамо, годі. Це наш дім, і нас усе влаштовує»?
Соломія вже думає: може, справді даремно вона пішла? Може, треба було терпіти, аби не чути таких слів? Чи вона просто стала зручною мішенню для свекрухи, яка шукає, де може підтвердити свою вагу, коли її ніхто не зупиняє?
Але правда в тому, що жінка не повинна доводити свою корисність. Ні обручкою на пальці, ні зарплатною відомістю. Головне — щоб її вибір поважали ті, хто поруч. І щоб коханий чоловік умів бути не лише тихою втіхою, а й голосом у її захист.
Бо іноді мовчання — гірше за будь-яку тираду.
