«Це ти винна, що в тебе нема грошей. Ніхто не змушував тебе заміж виходити та дітей народжувати» — мати висловила це мені в обличчя, коли я попросила допомоги.
Коли мені було двадцять, я вийшла заміж за Віталія. Найняли крихітну однушку на околиці Чернігова. Працювали обидва: він — на будівництві, я — у аптеці. Жили скромно, але вистачало. Мріяли накопичити на своє житло, і тоді мені здавалося, що все реально.
А потім народився Данилко. За два роки — Олежко. Я пішла у декрет, Віталій почав брати додаткові зміни. Та навіть з його переробками грошей не вистачало. Усе йшло на підгузники, суміш, лікарів, комуналку і, звісно, оренду. Лише за неї ми віддавали половину його зарплати.
Я дивилася на наших малят і кожного ранку прокидалася з тривогою: а раптом Віталій захворіє? А якщо нас попросять звільнити помешкання? Що тоді?
Мати жила сама у двокімнатній хрущовці. Бабуся — теж. Обидві — у місті. І в обох вітальні пустували. Я не просила палац, думала. Лише на час. Поки діти маленькі. Поки не станемо на ноги.
Я запропонувала мамі об’єднатися з бабусею: нехай живуть удвох в одній квартирі, а ми б перебралися в іншу. Там було б достатньо місця — лише ми, Віталій і двоє дітлахів. Але мати навіть слухати не стала.
— З матір’ю жити? — скривилася вона. — Ти з глузду з’їхала? Мені що, життя скінчилося? Я ще молода. А з бабусею — тільки нерви зіпсуєш. Живіть, де хочете, але мене не чіпайте.
Я мовчки ковтнула образи. Потім подзвонила татові. Він давно живе з новою дружиною. У них велика чотирикімнатна квартира, і я сподівалася, що він візьме до себе бабусю. Адже бабуся — його мати. Але він теж відмовився. Сказав, що у нього діти від другого шлюбу, і «у квартирі й так усі куточки зайняті».
У розпачі я знову подзвонила матері. Ридала. Благала хоч на час прихистити нас. І тоді вона кинула мені в обличчя:
— Це ти винна, що в тебе нема грошей. Ніхто не змушував тебе заміж виходити. Ніхто не просив дітей народжувати. Хотіла дорослого життя — отримуй. А тепер розв’язуй свої проблеми сама.
Мене ніби струмом ударило. Я сиділа на кухні з телефоном у руці, а всередині все руйнувалося. Це говорить мені моя власна мати. Жінка, яка мала б бути моєю опорою. Я не просила багато — лише куток, трохи розуміння.
Наступного дня ми з Віталієм вирішували, що робити. Єдина, хто відгукнувся на наш біль — його мама, Ганна Степанівна. Живе за містом, у хаті. У неї є кімната, і вона з радістю прийме нас. Каже, допомагатиме з дітьми, няньчитиме, поки ми працюємо.
Але я боюся. Це не місто. Це село. Там нема поліклініки, нормальної школи, навіть транспорту майже нема. Боюся, що переїдемо — і назавжди там застрягнемо. Що діти виростуть без можливостей, без майбутнього. Що я сама опущу руки, відріжу себе від життя.
І все ж вибору в нас нема. Мати відріклася. Бабуся занадто стара, щоб нас прийняти. Тато не вважає нас своєю родиною. І я стою на роздоріжжі: йти в нікуди — чи прийняти чужу, але щиру допомогу.
Знаєте, що найгірше? Не те, що нам важко. Не те, що ми бідні. А те, що рідні — ближчі за кров — виявилися далі за змістом. І мені страшно не за себе. А за своїх синів. Щоб вони ніколи не дізналися, як це — бути непотрібними власній бабусі.
