Ти сама винувата, мамо
Ганна смажила котлети, коли в двері подзвонили. Вона вийшла з кухні, щоб відчинити.
— Мам, це до мене, — зупинив її на півдороги голос доньки. — Я відчиню.
— Добре. Я ж не знала…
— Ну що ти стоїш? Іди, смаж свої котлети, — роздратовано відповіла донька, озираючись на неї біля входу.
— Чому свої? Я в м’ясному фарш купила…
— Мам, закрий двері. — Донька заплющила очі.
— Так би й сказала зразу. — Ганна повернулася на кухню, притулила за собою двері.
Підійшла до плити, вимкнула газ під сковородою. Постояла хвилину, зняла фартух і вийшла.
У передпокої донька одягала куртку. Поруч стояв Тарас, її друг, не відводячи від неї закоханого погляду.
— Здоров, Тарасе. А ви куди збираєтеся? Пообідайте із нами.
— Добрий день, — усміхнувся хлопець і питально подивився на Олену.
— Ми поспішаємо, — відповіла та, навіть не глянувши на матір.
— Може, все ж таки поїсте? У мене все готово, — повторила Ганна.
Тарас завагався.
— Ні! — різко сказала донька. — Ходімо. — Вона взяла його під руку й відкрила двері. — Мам, закриєш?
Ганна підійшла до дверей, але не замкнула їх щільно, залишила щілинку, почувши розмову на сходах.
— Чого ти з нею так грубо? Пахне смачно, я б не відмовився від котлет.
— Пішли. У кафе перекусимо. Набридли мені її котлети, — буркнула донька.
— Невже вони можуть набриднути? Я обожнюю котлети твоєї мами, міг би їх їсти щодня, — сказав Тарас.
Що відповГанна закрила двері, усміхнулася про себе і зрозуміла, що іноді треба вчитися любити себе так само щиро, як вона любить свою родину.
