Ти знаєш, сиджу я на кухні, і все це згадавось як наяву. Уявляєш половина мільйона гривень? Ярина втупилась у екран свого телефона і ще три рази перечитала сповіщення, поки цифри взагалі вклалися в голові. Ти оформив кредит на 500 тисяч гривень?
Богдан сидів на дивані з телефоном, навіть голову не підняв.
А, та то мамі на ремонт. Сам знаєш, у неї там з трубами біда, паркет вже геть піднявся, стіни в грибку
Почекай. Ярина просто сіла на край стільця, тому що ноги перестали тримати. Ти взяв кредит. На півмільйона. Все віддав своїй матері. І мені навіть слова не сказав?
Богдан, нарешті відірвався від екрана, подивився розгублено, наче це взагалі не питання.
Ярино, ну це ж мама. Вона одна, пенсія копійки. Хто, як не я?
А з тобою обговорити?! Ярина вже не стрималася, голос подзвенів. Хоч попередити?
Ти б почала сперечатись, знизав плечима Богдан. А мамі терміново треба було.
Чотири роки Ярина терпіла цю жінку, яка дзвонила щовечора питати, чи Богдан поїв. Яка приходила без дзвінка і знаходила пил навіть там, де її не було. Яка на кожному застіллі пересаджувала гостей так, щоб Ярина була максимально далеко «тобі ж не треба багато спілкуватись».
Не роздувай з мухи слона, далі спокійно міркував Богдан. Розрахуємось, не така й сума, сімя це головне.
Сльози просто полились гарячі, сердиті. Ярина втирала їх кулаком, розмазуючи туш.
Сімя?! А я то не сімя? Я колись мала право голосу? Нагадаєш, як твоя мама вирішила, що час змінювати машину і ти продав мою, не питаючи? Як вона викинула мої речі з кімнати для гостей «бо їй незручно ночувати серед чужого мотлоху»? Як на мій день народження ви поїхали їй холодильник вибирати?
Це дрібниці, махнув рукою Богдан. Ти просто вимоталась, треба тобі перепочити.
Ярина подивилась на нього високий, з лагідними рисами, із тим ямочками на щоках, що колись здавалися такими милими. Тепер бачила перед собою просто велетенського підлітка, який так і не навчився сам вирішувати.
Ми все подолаємо, повторив Богдан, як заклинання. Любов усе витерпить.
Ярина підвелась і пішла у спальню. На антресолі лежали дві великі спортивні сумки з якими вона колись приїхала сюди. Дістала, кинула на ліжко і почала заповнювати одну за одною.
Богдан зайшов за хвилин двадцять, коли перша була вже переповнена.
Що ти робиш, Ярино? Не глупи. Ти серйозно?
Вона не озвалась. Складає светри, джинси, білизну. Зі полички забрала коробку з прикрасами подарунки батьків і подруг, від нього не брала нічого.
Куди підеш? До мами? Вона ж у Полтаві!
Застебнула другу сумку. Перевірила рюкзак паспорт, картка, ключі від маминої квартири, які завжди носила на всяк випадок.
Ярино, скажи хоч щось! Не кидай мене! Я ж люблю тебе!
Вона глянула на нього довго, потім взяла сумки і просто вийшла з квартири.
…Наступного ранку Ярина стояла в черзі до РАЦСу, стискаючи у руках заяву на розлучення. Надворі дрібно моросив дощ, хмарки висіли низько але в душі було несподівано спокійно. Вона вирішила все.
Перший дзвінок пролунав о пів на третю ночі. Ярина підскочила на дивані в квартирі подруги Лесі, ще не зовсім згадавши, де вона.
Треба поговорити, хрипів у трубці Богдан, говорив уривчасто. Я все зрозумів, я змінюсь. Дай мені шанс.
Вона скинула дзвінок. Через двадцять хвилин знову.
Ярино, мені без тебе нізвідки. Ти сенс мого життя.
До ранку сорок три повідомлення. Кожне довжелезне, зі сльозами, обіцянками, погрозами.
«Якщо не повернешся, не знаю, що накоїв».
«Мама каже, що ти просто вперлася».
«Я завжди чекатиму тебе».
Минуло тиждень він вже чатував біля її офісу. Ярина виходила на обід, а в ларьку біля метро стояв знайомий силует. Поверталася додому він на тому боці вулиці.
Просто мимо проходив, посміхається Богдан, коли Ярина питала, що відбувається. Хотів побачити тебе.
Одного вечора дзвінок у двері. Ярина відкрила одразу чекала доставку піци.
На порозі Богдан з великим букетом червоних троянд.
Один шанс, прошепотів. Більше й не прошу.
Вона закрила двері мовчки. Він простояв під нею дві години, поки сусіди не пригрозили поліцією.
Вона навчилася з цим жити як із хронічним болем. Не дивитись на повідомлення, не брати слухавку від невідомих номерів, не озиратись дорогою. Перейшла на дистанційну роботу, орендувала квартиру на Троєщині, туди Богдан точно не дістане.
Розлучення підтвердили через три місяці. Ярина вийшла із суду з офіційним документом й розплакалася просто на сходах від полегшення.
Перші місяці свободи лякали пусткою. Ярина звикла звіряти кожне рішення хоча б із кимось навіть якщо хтось все одно робив по-своєму. Тепер вона могла купити будь-який йогурт, не думати, чи схвалить це пані Світлана. Могла обрати фільм, не слухаючи моралі. Могла дихати.
Записалася на курси англійської те, чого завжди хотіла, а Богдан вважав дурницею. Почала ранкову йогу ще коли Київ тільки прокидається. Зїздила на уїк-енд до Львова сама просто гуляла, їла пляцки.
За пів року дзвінки припинились. Повідомлення теж. Ярина ще чекала якоїсь несподіванки місяць, другий, а потім просто полегшено видихнула. Влаштувалась у маркетингове агентство креативна команда, цікавий проєкт. Життя поступово налагоджувалось.
…Андрія вона зустріла на корпоративі, куди її потягла колега Марічка.
Це наш головний айтішник, представила Марічка стрункого хлопця в окулярах. Андрій, знайомся Ярина з маркетингу.
Потиснув руку міцно, але по-дружньому. Усміхнувся просто, без виразних жестів.
Ви теж від караоке втекли? спитав він, киваючи на сцену, де фінансовий директор брав фальшиві ноти «Океану Ельзи».
Бережу нерви, засміялася Ярина.
Говорили до самого вечора: про книги, подорожі і життя. Андрій більше слухав, аніж говорив. Питав і чекав відповіді, не перебиваючи, не повчав, не нав’язував своє. Дізнавшись, що вона розлучена, просто кивнув й тему змінили.
…Пройшло пів року й вони переїхали разом. Орендували двокімнатну квартиру в центрі: світло, високі стелі, вид на тихий дворик.
Тобі справді подобається тут? запитала Ярина, коли ходили оглядати квартиру перед підписанням договору. Може, ще пошукаємо щось?
А тобі подобається? обернувся Андрій.
Дуже.
Беремо тоді.
Такі дрібниці коли твою думку не ігнорують, а враховують виявились для Ярини ціннішими за будь-які гучні слова.
Андрій зробив їй пропозицію на даху будинку, коли сонце сідало за горизонтом й небо палахкотіло рожевим і золотим. Маленька коробочка а в ній каблучка з діамантом.
Я не красномовний, зізнався Андрій. Але хочу прокидатись поряд з тобою… Якщо тобі ок мій храп і каву без смаку.
Ярина розсміялася у сльозах і погодилася.
…Звичайний травневий вечір. Андрій засидівся на роботі терміновий баг, дедлайн. Ярина накручувала пасту на вилку, співала собі під «Радіо Київ», коли раптом різкий, наполегливий дзвінок у двері.
Подивилась у вічко мало не відскочила.
На порозі Богдан. Блідий, з темними колами під очима, м’ята сорочка. Два роки тиші і ось він.
Ярино! Відкрий! кулаком лупить у двері. Я знаю, ти там! Нам треба поговорити!
Схопила телефон, набрала Андрія. Зайнято.
Ми ж любимо одне одного! Богдан горлав крізь двері. Ти не можеш бути з іншим! Це не по-людськи!
Двері здригнулися він навалився всім тілом. Ярина притулилась до дверей, уперлась в підлогу ногами.
Йди! закричала вона. Я викличу поліцію!
Ти моя дружина! Була й будеш! Два роки чекав, щоб ти схаменулась!
Ми розлучені! Все закінчилось!
Ні, нічого не закінчилось! він знову грюкає, і вона ледве тримає двері. Я змінився! Мама каже ти просто не розумієш свого щастя! Давай поговоримо!
В вічко видно його обличчя перекривлене, пригнічено-одержиме. Це вже не той чоловік, з ким вона спала.
Ярина дістала телефон і набрала 102.
Богдане! Один дзвінок і патруль тут. Йди. Зараз.
Той застиг, потім різко розвернувся і пішов вниз сходами. Внизу грюкнула двері.
Ярина з’їхала на підлогу, серце бахкало. Лише через пів години змогла підвестися й подзвонила Андрію.
Заяву в поліцію прийняли наступного дня. Дільничний дідусь з вусами записав все, уважно вислухав, кивнув:
Розберемося. Проведемо профілактичну розмову.
Що він казав Богдану Ярина не знає. Але той більше не зявлявся. Не дзвонив, не писав, не чатував біля під’їзду.
…Весілля зіграли на початку червня у маленькому заміському ресторанчику під Києвом, двадцять найближчих. Жодного пафосу, жодних родичів, які б навязували традиції.
Ярина стояла навпроти Андрія у простій сукні, тримала його теплі руки у своїх. За вікном шелестіла береза, пахло квітами й сирою травою.
Чи згодна ти почав ведучий.
Згодна, перебила Ярина, і всі розсміялися.
Андрій надівав на її палець тоненьку обручку з золотом і гравіюванням. Три слова: «Назавжди з тобою».
Ярина подивилася на чоловіка, який стане її сімєю. Не мамин синочок, не одержимий переслідувач. Просто чоловік, який вміє чути, шанувати і любити. І попереду життя, де її думка на вагу золота.
