7 березня
Сьогодні знову сварка з Данилком. Ніби замкнене коло.
Та не буду я цього робити! Не розказуй мені тут! Ти мені ніхто! він гримнув тарілкою об мийку так, що водяні краплі полетіли на всю кухню. Я на секунду завмерла. Дивився на мене з такою ненавистю, ніби це я зруйнувала йому дитинство.
Я просто попросила допомогти помити посуд, кажу спокійно, як тільки можу, хоча всередині все стискається. Це ж нічого складного.
Моя мама ніколи не змушувала мене мити посуд! Я ж не дівчина! І взагалі, хто ти така, щоб мені наказувати?!
Данило пішов з кухні, грюкнув дверима у свою кімнату і врубив на повну свою музику.
Я стояла, спершися спиною об холодильник і намагалася просто дихати.
А всього рік тому моє життя було зовсім іншим
Максим з’явився несподівано. Працювали у сусідніх відділах великої будівельної компанії у Києві і часто зустрічалися на спільних зборах. Якийсь час просто пили каву в обід, потім почали ходити на вечерю, щоденні дзвінки Я нарешті відчула, що комусь потрібна.
На третьому побаченні Максим обертав у руках салфетку:
В мене є син, Анастасіє, сказав тихо. Данилу п’ятнадцять. Ми з його мамою вже два роки як розлучились, йому важко.
Я стиснула його руку:
Я розумію Діти важко переживають розлучення.
Ти впевнена, що зможеш прийняти і мене, і його?
Тоді я чесно вірила, що зможу. Було тридцять два за плечима розлучення, без дітей. Хотіла нарешті справжню сім’ю, і він здавався тим чоловіком, з яким це можливо.
Пропозиція була некітчева, навіть трохи незграбна: сховав обручку у коробку від київського торта. Я засміялася і погодилася одразу.
Одружилися скромно: батьки з обох сторін, декілька друзів, маленьке затишне кафе десь на Теремках. Данило просидів весь вечір у телефоні.
Він звикне, шепотів Максим. Дай йому трохи часу.
Я переїхала до них наступного дня після весілля. Простора трикімнатна квартира на Позняках, з великою кухнею та балконом у внутрішній двір мрія. Але від першого ж дня я почувалася гостею.
Данило дивився повз, мов крізь мене. При мені надягав навушники. Якщо щось питала відвертався, відповідав коротко.
Два тижні я переконувала себе: хлопцеві треба звикнути. Йому складно. Зрештою все стане на свої місця. Не стало.
Данило, не їж у кімнаті, благаю. Потім тарганів позбудемося.
Мені тато дозволяв!
Данило, ти зробив домашнє?
Не твоє це діло.
Данило, прибери після себе посуд.
Прибери сама. Тобі ж і так нічим зайнятись.
Я кілька разів обережно говорила з Максимом:
Нам треба затвердити якісь елементарні правила, казала я вечорами. Не їсти у кімнатах, прибирати після себе, робити уроки до певної години
Анастасіє, йому й так важко. Новий шлюб, нова людина. Давай не тиснути на нього.
Я не тисну. Але якийсь лад мусить бути.
Він ще дитина.
Йому пятнадцять!
Але Максим, як завжди, тільки зітхав і вмикав телевізор.
З кожним днем усе лише погіршувалося. Попросила винести сміття Данило подивився з огидою:
Ти мені не мати. І ніколи не станеш. Не маєш права мене повчати.
Я знову говорила з Максимом. Кивав, обіцяв поговорити з Данилом. Але нічого не змінювалось.
Данило почав повертатися додому глибоко за північ. Без дзвінка, без попередження. Я лежала на дивані й прислухалася до кожного звуку на сходах. Максим спав спокійно.
Може, хоч попереджає, де він? вмовляла зранку. Ну, хоч СМС. А раптом щось?
Та він уже дорослий Мене в його віці теж ніхто не контролював.
Максиме, ти принаймні поговори з ним
Знизав плечима і пішов на роботу.
Мої спроби навести лад щоразу перетворювалися на скандал. Данило кричав, гримав дверима, звинувачував мене у тому, що я руйную їхню сімю. І завжди Максим ставав на бік сина.
Йому й так тяжко, повторював уперто. Постарайся зрозуміти.
А мені? не витримала якось я. Мене зневажають у цьому домі, а ти вдаєш, що все добре.
Перебільшуєш
Перебільшую?! Твій син говорить мені, що я тут ніхто!
Він підліток. Всі такими бувають.
Я зателефонувала мамі:
Доню, ти нещасна, одразу почула її. Я чую це у кожному слові.
Мам, я не знаю, що робити. Максим навіть не визнає, що є проблема.
Бо його все влаштовує, дитино. А страждаєш ти.
Мама задумалася, відтак тихо додала:
Ти заслуговуєш на краще, Анастасіє. Подумай про це.
Данило, відчувши повну безкарність, зовсім перестав рахуватись. Музика по ночах, розкинуті речі, зіпсований посуд на кожному куточку навіть у ванній. Я все прибирала, тому що не могла жити в бруді. Прибирала й тихо плакала.
Згодом він навіть не вітався. Я існувала тільки тоді, коли треба було позбиткуватись.
Ти просто не вмієш знайти підхід до дитини, сказав якось Максим. Може, справа у тобі?
Підхід? гірко посміхнулася. Я пів року намагаюсь. А він при тобі називає мене «ця».
Не драматизуй.
Останню спробу налагодити стосунки я витратила на цілий день. В інтернеті знайшла рецепт улюбленої Данилової страви курка у медово-часниковому соусі з картоплею по-домашньому. Купила найкращі продукти, пробула на кухні до вечора.
Данило, йди вечеряти, покликала.
Вийшов, скривився:
Не буду це їсти.
Чому?
Бо це зробила ти.
Закрив двері і пішов до друзів. Максим повернувся з роботи, побачив холодну вечерю і мене, яку трусило.
Що трапилось?
Я розповіла. Максим тільки зітхнув:
Не ображайся на дитину, Анастасіє. Він же не зі зла.
Не зі зла?! Він щодня мене принижує!
Ти просто надто гостро реагуєш.
За тиждень Данило привів додому п’ятьох друзів-однокласників. Знайшла на кухні розкидану їжу, крихти, бруд.
Усе, йдіть додому, вже одинадцята! вийшла до них.
Данило навіть не подивився.
Це мій дім. Я тут живу, як хочу.
Це наш спільний дім. Тут є правила!
Хтось із хлопців пирснув:
Дань, а хто це взагалі?
Та так, ніхто. Плюньте.
Я повернулась у спальню і зателефонувала Максиму. За годину він приїхав і застав лише мене в сльозах.
Ну ти й роздмухуєш, Анастасіє. Діти ж просто зайшли посидіти
Посидіти?!
Ти перебільшуєш. Взагалі, мені здається, ти хочеш посварити мене із сином.
Я не впізнавала свого чоловіка.
Максиме, нам треба серйозно поговорити про нас, сказала наступного ранку. Я більше не можу так жити. Пів року терплю зневагу, і від сина, і від тебе повну байдужість.
Я почав він.
Дай я закінчу. Я намагалась. Дуже хотіла стати частиною цієї сімї, але її немає. Є ти, твій син і я тут просто чужа, яку терплять заради порядку.
Ти несправедлива.
Несправедлива?! Коли востаннє твій син сказав мені добре слово? Коли ти став на мій бік?
Максим мовчав.
Я тебе кохаю, нарешті сказав. Але Данило мій син. Він для мене завжди буде найважливіший.
Навіть важливіший за мене?
Так.
Я кивнула. У грудях стало порожньо і холодно.
Дякую за чесність.
Останньою краплею стала розірвана на клапті моя улюблена блузка мамин подарунок на день народження. Лежить посеред моєї подушки Все очевидно.
Данило! вийшла до нього з обривками тканини. Що це?!
Я тут до чого?
Це моя річ!
І що?
Максиме! Телефоную йому. Приїдь, будь ласка, негайно.
Максим приїхав.
Данило, ти це зробив?
Ні.
Бачиш, він каже, що ні Максим розводить руками.
А хто?! Кіт? У нас навіть кота нема!
Може, ти випадково
Максим!
Я все зрозуміла. Він ніколи не стане на мій бік. Для нього єдине важливе Данило. Я зручність.
Данилу важко без матері, в сотий раз повторив Максим.
Я все розумію, Максиме. Все.
Увечері я спокійно взяла валізи.
Ти що робиш? спитав він біля дверей спальні.
Збираю речі. Я йду.
Анастасіє, не поспішай. Давай поговоримо
Ми говоримо пів року. Нічого не змінюється. Я теж людина, я маю право на своє щастя.
Я змінюся! Поговорю з Данилом!
Пізно.
Подивилася на нього востаннє. Красивий, дорослий, але так і не навчився бути чоловіком. Лише батьком, який сліпо балує сина.
Подам на розлучення наступного тижня.
Анастасіє!
Прощавай, Максиме.
Я зачинила за собою двері, не обертаючись. У коридорі Данило на мить глянув на обличчі вперше змішались розгубленість і страх. Але мені вже було байдуже.
Орендована квартира маленька, однокімнатна, зате тиха, затишна. Виглядаю у вікно на засніжений двір. Ставлю чайник. І відчуваю вперше за пів року: мені спокійно.
Оформили розлучення за два місяці. Максим дзвонив, просив повернутися я відповіла твердо: ні.
Я не зламалася. Не озлобилася. Просто зрозуміла щастя це не коли терпиш і жертвуєш собою. Щастя коли тебе поважають.
Одного дня я ще обовязково його знайду.
Тільки не з цим чоловіком.
