Ти погана. Я піду до тата
Щодня молоді люди проходять повз один одного, але між ними нічого не відбувається — ні іскор, ні взаємного тяжіння. Аж поки одного разу вона випадково його помічає, і серце раптом починає битися, а в животі — махати крильцями метелики. І він відчуває те саме. І все. Далі жити окремо вже неможливо, життя одне без одного втрачає сенс. Залишається лише підкоритися долі й іти далі разом.
Ось так і Оленка закохалася в Олега. Одного зимового недільного ранку вона пішла з подругами на ковзанку. На ковзанах Оленка стояла не дуже впевнено — не прискорювалася, їхала обережно та часто зупинялася. Подруги, знесилені повільним рухом, поїхали вперед, залишивши Оленку саму. Вона заважала тим, хто впевнено ковзався. Їм доводилося об’їжджати її.
Оленка втомилася, ноги гули від напруги. Вона вирішила від’їхати до огорожі, щоб там дочекатися подруг. Для цього їй довелося переходити поперек руху інших ковзанярів. До огорожі залишалося метра два, коли в Оленку хтось врізався.
Від удару вона втратила рівновагу і гепнулася на лід, сильно вдарившись стегном і коліном.
— Вибачте. Сильно вдарилися? Зможете встати? Давайте допоможу, — почула вона голос над собою. А в наступну мить її легко підняли і поставили на ноги.
Коліно відразу ж відреагувало болячею, Оленка скрикнула, і якби не швидка реакція хлопця, який встиг її підхопити, вона б знову лягла на лід. Він притулив Оленку до себе, і їхні очі опинилися так близько, що вона побачила в них своє відображення. І на мить навколишній світ зник.
— Усе гаразд? — запитав хлопець.
І Оленка ніби прокинулася. Світ навколо знову заворушився. До неї донеслися звуки — шурхіт лез по льоду, сміх і голоси. Але вона все ще стояла, вчепившись у рукави його куртки.
— Не впадете, якщо я вас відпущу? — запитав хлопець.
— Не знаю, — прошепотіла Оленка, не відводячи від нього очей.
Він розімкнув обійми, і Оленка не впала.
— Молодець, тепер їдемо до огорожі. Не бійтеся, я вас тримаю.
З ним вона дійсно їхала, а не переступала на ковзанах.
— Може, підемо з ковзанки? Біля виходу є лавочки.
Оленка кивнула. Підтримувана хлопцем, вона добралася до лавки і плюхнулася на неї.
— Сильно вдарилися? — хлопець сів поруч. — Ви самі? Можу вас провести?
— Я з подругами.
— Краще подзвоніть їм, попередьте. Дайте номерок, я поки принесу ваше взуття.
— Не треба, я дочекаюся подруг. — Оленка спробувала слабо заперечити.
— Замерзнете.
Оленка дійсно відчула, як холод пробиває куртку. Вона дістала з кишені номерок і телефон. Поки хлопець ходив за пакетом із її черевиками, вона подзвонила подругам.
Вони йшли додому і розмовляли. Після слизького льоду так приємно було відчувати твердий асфальт під ногами, але Оленка то й хапалася за руку хлопця. То чи голова крутилася, то чи земля спливала з-під ніг. Хлопця звали Олег. Він уже працював і був старший за Оленку на чотири роки. Вона розповіла йому, що навчається на четвертому курсі інституту, живе з мамою. Взаємна симпатія виникла миттєво. Коли, прощаючись, він запросив її на ковзанку наступних вихідних, Оленка заперечно замотала головою.
— Краще в кіно.
— Згоден. Зателефоную.
Але Олег не став чекати вихідних, подзвонив наступного дня і запросив у кафе. На морозі довго не погуляєш. Якась сила зіштовхнула їх буквально — і вони вже не розлучалися.
Оленка закохалася, життя без Олега здавалося неможливим. Як вона могла існувати раніше без нього? Їй здавалося, що вони знали одне одного все життя. Настала весна, і батьки Олега почали щоІ ось одного дня, коли Оленка дивилася, як її маленька донька грається у дворі, зігріта теплом родинного щастя, вона зрозуміла, що все, навіть найважче, було того варте.
