Як пояснити донці, що в 20 вона для мене досі дитина? Чому вона не розуміє, що я хвилююся за неї? Мала приїхати на канікулах до мене. Вона навчається в іншому місті на історика. Перед поїздкою набрала мене:
— Мам, буду в три години. Я взяла маленький рюкзак, тому не зустрічай мене. Сама дійду. Добре?
— Добре. Тільки ж ти подзвони, коли приїдеш! — Попрохала я.
Квартиру прибрала, їжі наготувала, читаю книжку і чекаю доньку.
Стрілка годинника вказує на три. Де дзвінок? Почекала декілька хвилин. Ніхто не дзвонить. Сама набрала доньку. Вона підняла слухавку після п’ятого гудка.
— Ох, мамо, вибач. Забула подзвонити! Я Ірину зустріла. Вона вагітна! Уявляєш? Ми чаю поп’ємо і я прийду. Добре? — Затараторила донька.
— Добре. — Я трішки заспокоїлася.
Пройшла година. Доньки досі немає. Дзвоню. Телефон вимкнутий. Я посивіла за секунду, але швидко взяла себе в руки. Може сів, таке буває. Треба ще почекати. Тільки чотири години, на вулиці світло. Треба взяти себе в руки.
З кожною годиною стримувати себе було важче і важче. Я придумувала безліч бід, в які могла потрапити моя донька. Молодих дівчат можуть викрасти! Може якісь чоловіки схопили її і затягли до машини. Їде зараз моя донечка в Турцію працювати на якогось сутенера! Телефон могли вкрасти. Може вона через це боїться до хати йти? Я ж їй його на День народження подарувала. Дорогий телефон! Десять тисяч коштує коштує! Я рік збирала, щоб донечку порадувати. А раптом, донька втратила свідомість і зараз лежить в якійсь лікарні? Телефон розряджений, мені подзвонити не можуть, ось все і зійшлося!
Може треба ту Іру знайти? Раптом вона бачила куди пішла моя донька. Точно! Треба бігти на вокзал! Хутенько вдяглася, зав’язалася хвоста на голові і вибігла з квартири. Стоп! В мене ж був номер Ірини! Забігаю назад в квартиру. Швидко знайшла блокнота з номерами. Господи, як багато цифр! А ж три Ірини записані. Яка з них потрібна?
Дзвоню першій. Помилилася. Це моя Ірина з м’ясного павільйону. Набираю номер другої. Ця Ірина працює в бібліотеці. Я два рази з нею розмовляла. Нарешті! Третя Ірина та, яку я шукаю!
— Алло! Іра?!
— Так. А ви хто?
— Олена Григорівна, мама Аліси. Вона з вами?
— Ні. Пішла двадцять хвилин назад. Сказала, додому.
— Добре. Дякую, Іро.
Я поклала слухавку. І де вона?! В двері подзвонили через п’ять хвилин. Я відчинила двері не дивлячись в вічко. Донька стояла невдоволена з вазоном в руках.
— Ти навіщо Ірі дзвонила? Осоромила мене перед нею! — Сказала донька.
— А де ти ходиш?! Я посивіла за цей час! Подзвонити важко?
— Телефон сів. Нічого зі мною не станеться в білий день.
— Вже вечір. — Я продовжувала шипіти.
— Мамо, пусти мене в квартиру.
Я звільнила прохід. Донька дала мені вазон і поцілувала в щоку.
— Купила тобі фіалку. Знаю, як ти їх любиш.
Я все одно була зла.
— Ну, мам! Навіщо так хвилюватися? Зі мною все ж добре.
— Будуть свої діти, зрозумієш. — Я пробубніла собі під носа.
Донька обійняла мене міцно-міцно і сказала:
— Добре. Тепер буду завжди дзвонити. Тільки більше не хвилюйся. Домовилися?
— Домовилися.
Як їм пояснити материнські почуття? Вони завжди такі герої, а як щось станеться, біжать до мами! Ех… Діти, діти…
