— Ти нам не рідня, — сказала свекруха, розкладаючи м’ясо назад у каструлю.
Оленка застигла біля плити, тримаючи в руках тарілку, ще вкрита підливою від гуляшу, який щойно готувала Ганна Петрівна. Шматочки м’яса зникали в котлі один за одним, немов свекруха перераховувала їх поштучно.
— Вибачте? — переспросила Оленка, не вірячи вуха.
— А що тут незрозумілого? — витерла руки об фартух Ганна Петрівна і обернулася до невістки. — Ми тебе в сім’ю не брали. Ти сама до нас нав’язалася.
У кухні стало так тихо, що можна було почути, як у горщику булькає суп. Оленка поставила тарілку на стіл, змахнула пасмо волосся з чола, а руки її тремтіли.
— Ганно Петрівно, я не розумію. Ми ж з Віталієм п’ять років одружені! У нас донечка…
— І що з того? — перебила свекруха. — Лізка наша кровиночка, так. А ти так і залишишся чужою.
Двері кухні розчинилися, і вхіднув Віталій. Волосся розпущене, сорочка розстебнута — явно дрімав на дивані після зміни.
— Що тут відбувається? — спитав він, озираючи дружину і матір. — Чому крик?
— Ми не крикємо, — спокійно відповіла Ганна Петрівна. — Просто розмовляємо. Пояснюю твоїй дружині, як вести себе в нашому будинку.
Віталій насупився, поглянувши на Оленку, яка стояла білої, стискаючи губи.
— Мамо, що ти сказала?
— Правда сказала. М’ясо не всім. Сім’я велика, а шматків мало.
Оленка відчула, як у горлі підкочилася грудка. П’ять років вона думала, що стала частиною сім’ї, п’ять років догоджала свекрусі, терпіти її «прикрутки» і «шпильки», сподіваючись, що з часом стосунки налагодяться.
— Вітале, я поїду до мами, — тихо прошепотіла вона чоловікові. — До мами.
— Який ще дім? — обурилася Ганна Петрівна. — Твій дім тут тепер. Ти думаєш, що можеш приходити й йти, коли захочеш?
— Мамо, припини, — сказав Віталій, крокуючи до Оленки. — Що сталося?
Оленка мовчала. Як пояснити чоловікові, що його мати щойно дала зрозуміти: «Ти тут ніхто», а навіть тарілка гуляшу для неї — надто багато?
— Я збираю Лізу, — відповіла вона, не знаючи, що сказати. — А потім відвезу її до мами на вихідні.
— Навіщо це? — стрепенула свекруха. — Бабуся поруч, навіщо дитину кудись тягати?
— Бабуся вважає, що її мати не рідня, — тихо відповіла Оленка. — Може, й онуці знайдеться краще місце.
Вона розвернулася і попрямувала до виходу. Віталій схопив її за руку.
— Лєно, стій! Поясни нормально, що трапилось.
Оленка обернулася. Чоловік дивився на неї з подивом, а Ганна Петрівна стояла біля плити, вдаючи, що помішує суп.
— Запитай у мами, — сказала Оленка. — Вона тобі краще розкаже.
У дитячій кімнаті трирічна Ліза гралася з ляльками. Побачивши маму, вона підбігла, розвеселяючи голосом:
— Мамочко! Дивись, я Катею годувати вчу!
— Молодець, донечко, — присіла Оленка, обіймаючи дитину. — Хочеш щось їсти?
— Хочу! Бабуся казала, що сьогодні гуляш.
— Буде, сонечко. Тільки ми з тобою підемо їсти до бабусі Світлани.
— До твоєї мами? — зраділа Ліза. — Ура! А тато поїде?
— Ні, тато залишиться вдома.
Оленка почала пакувати дитячі речі у сумку: сукні, колготки, іграшки — все, що знадобиться на кілька днів. Поки вона складала одяг, до кімнати зайшов Віталій.
— Лєно, ну що це за дитячий садок? Ходимо кудись через дурницю.
— Дитячий садок? — Оленка випросталась, дивлячись на чоловіка. — Твоя мати сказала, що я не рідня! Що забрала у мене їжу! Це дурниця?
— Та мало що мати сказала! Ти ж знаєш, вона запальна. Завтра забуде.
— А я не забуду, Вітале! Не вперше таке.
— Та відпусти! Мати просто втомилася. На роботі проблеми, ось і зірвалася.
Оленка засміялася, але сміх був гірким.
— Втомилася вона. П’ять років втомлюється?! І все на мене зривається.
— Ну, так не звертай уваги!
— Не зважати, що в власному будинку називають мене чужою? Вітале, ти сам чуєш, що кажеш?
Віталій пройшовся по кімнаті, потираючи потилицю — звичний жест, коли не знаєш, що сказати.
— Лєно, куди підеш? Ми ж сім’я. У нас дитина.
— Саме тому я і йду. Не хочу, щоб Ліза чула, як її маму принижують!
— Хто її принижує? Мати лише висловила свою думку.
— Свою думку? — Оленка зупинила складання речей і подивилася на чоловіка. — Вітале, вона відібрала в мене їжу! Сказала, що я чужа! Це думка?
— Ну… може, різко сказала. Але ти ж розумієш, мати все життя одна тягла нашу сім’ю. Батько рано пішов, вона з братом піднімала. Звикла контролювати.
— І що, тепер мені до кінця життя терпіти її контроль?
Віталій сів на край ліжка і взяв дружину за руки.
— Лєно, давай не сваритися. Я поговорю з мамою, поясню.
— Що поясниш? Що я теж людина? Що маю почуття?
— Тобто скажеш, щоб не була грубою.
Оленка похитала головою.
— Вітале, справа не в грубості. Твоя мати не приймає мене! І ти це знаєш.
— Мамі просто потрібен час…
— П’ять років мало?! Скільки ще чекати?
З кухні пролунав голос Ганни Петрівни:
— Вітале! Іди вечеряти! Стигне все!
Віталій підвівся.
— Ходімо, повечеряємо нормально. Потім поговоримо.
— Ні, дякую. Апетит зник.
Чоловік постояв, потім пішов. Оленка чула, як вони сперечаються, але слів не розібрала. Голоси то підвищувалися, то стихали.
Вона дістає телефон і набирає номер матері.
— Мамо? Це я. Чи можемо приїхати до тебе на кілька днів?
— Звичайно, доню. Що сталося?
— Пізніше розкажу. Зараз вирушаємо.
— Добре. Я зварила борщ, на всіх вистачить.
Оленка мимоволі усміхнулася. Мама завжди казала: «на всіх вистачить», ніколи не ділив порції.
Ліза раділа подорожі до іншої бабусі. В автобусі вона балакала про ляльки і плани на завтра.
— Мамо, чому тато не поїхав з нами? — запитала дівчинка, коли під’їхали до будинку.
— Тато працює, сонечко. Приїде пізніше.
Мати зустріла їх на порозі з широкою усмішкою. Світлана Іванівна була повною протилежністю Ганни Петрівни — м’яка, добра, завжди готова допомогти.
— Як я скучила! — підхопила внучку на руки. — Онучко моя! Як ти виросла!
— Бабу, є нові казки?
— Є! Після вечері почитаємо.
За столом Світлана Іванівна насипала борщ у великі тарілки, промовляючи:
— Їжте, їжте більше. Олено, ти зовсім схудла. Тебе не годують?
— Годують, мамо. Просто апетиту не було.
— А тепер буде. Дім і стіни допоможуть.
Олена оглянула затишну кухню: картаті фіранки, старий буфет з порцеляновим сервізем, фотографії на стінах. Тут її ніхто не називав чужою.
Після вечері, коли Ліза заснула, жінки сідали пити чай.
— Розкажи, що сталося, — сказала мати, наливаючи чай у чашки.
Оленка розповіла про сьогоднішню сварку, про м’ясо, про слова свекрухи. Світлана Іванівна слухала, лише іноді кивнувши.
— І як Віталь реагував?
— Як завжди. Сказав, що мати втомилась, що треба не зважати.
— Зрозуміло, — промовила мати, розмішуючи цукор у чаї. — А ти що відчуваєш?
— Втомилась, мамо. П’ять років намагаюся, а вона мене не прийняла. Завжди шукає, куди прикріпитися.
— Наведи приклади.
Оленка зітхнула.
— Готую не так, прибираю не там, з дитиною не правильно поводжуся. Коли Ліза хворіла минулого місяця, вона мені прямо сказала, що я погана мати.
— А Віталь що?
— Мовчить. Часом каже, що мати переймається онукою.
Світлана Іванівна поставила чашку на стіл.
— Доню, а ти щаслива в цьому шлюбі?
Питання застало Оленку зненацька. Вона довго мовчала, дивлячись у вікно на вечірні вогні.
— Не знаю, мамо. Спочатку була. А тепер… відчуваю себе чужою у власній родині.
— Чому раніше нічого не казала?
— Думала, що пройде. Що Ганна Петрівна привикне.
— Схоже, не привикла.
Вони сиділи мовчки, попиваючи чай. Надворі почав капати дощ.
— Мам, коли ти виходила заміж, як бабуся тебе приймала?
Світлана Іванівна посміхнулася.
— Твоя бабуся Катя? Вона з першого дня називала мене донькою. Казала: «Тепер у мене дві донечки». І справді ставилася до мене краще, ніж до своєї рідної Зіни.
— Чому, на твою думку?
— Бо бачила, що я люблю її сина. І він мене кохає. Коли в сім’ї є кохання, місця вистачає всім.
Олена задумалась, чи справді її Віталь любить, чи просто звик.
Телефон задзвонив. На екрані — ім’я чоловіка.
— Олено, ти де? — голос Віталя звучав стурбовано.
— У мами. Я ж казала.
— Коли повернетесь додому?
— Не знаю. Може, у неділю.
— Як це не знаєш? Завтра ж тобі на роботу.
— Відпросилася, сказала, що захворіла.
Пауза.
— Олено, досить губитися, їдь додому. Поговоримо спокійно.
— Про що? Про те, що твоя мати мене за людину не вважає?
— Та відпусти! Мати просто… вона така. Потрібен час.
— П’ять років мало?
— Олено, не ускладнюй. У нас одна сім’я.
— У тебе одна сім’я. А в мене, виходить, її взагалі немає.
Олена повісила слухавку. Мама мовчки простягла хустку.
— Поплач, доню. Легше стане.
А сліз не було. Тільки порожнеча і дивне полегшення, ніби з плечей зняли важкий тягар.
Наступного ранку Світлана Іванівна пішла на базар за продуктами. Оленка залишилася вдома з донечкою.
Вони грали в «мамочки‑дочки», читали книжки, ліпили з пластиліну. Ліза була щаслива — бабуся дозволяла все, чого заборонила інша.
— Мамо, чому ми не вдома? — спитала дівчинка за обідом.
— Ми в гостях у бабусі Світлани.
— А довго будемо?
— Не знаю, сонечко.
— А тато прийде?
Оленка подивилася на донечку, яка вже відчувала, що щось не так.
— Тато працює. Але він нас любить.
— І бабуся Ганна нас любить?
З горла вилетіло важке зітхання.
— Ти її любиш, адже вона твоя онука.
— А ти?
Оленка не знала, що відповісти. Як пояснити трирічній, що дорослі можуть бути жорстокими без причини?
— Пограємо в хованки? — запропонувала вона.
Ліза заплескала в долоні й побігла ховатися.
Увечері знову задзвонив Віталій.
— Лєно, мати перепросити хоче.
— Справді?
— Так. Вона зрозуміла, що поводилась неправильно.
— І що вона зрозуміла?
— Що недобре так казати. Що ти член сім’ї.
Оленка похитала головою, хоча чоловік її й не бачив.
— Вітале, вона перепросить, бо ти її змусив, а не тому, що сама зрозуміла.
— А різниця? Головне, що готова вибачитись.
— Різниця велика. Ситуація може повторитися.
— Не повториться. Я з нею серйозно поговорив.
— І що сказав?
Віталій замовк.
— Сказав, що ти моя дружина, і вона повинна мене поважати.
— Мусить за наказом?
— Олено, ну чого докопування? Я ж на твоєму боці!
— Тоді чому п’ять років мовчав? Чому дозволяв їй мене принижувати?
— Я не дозволяв…
— Дозволяв, Вітале! СвоєюІ коли вони нарешті оселилися в новій квартирі, Оленка зрозуміла, що справжня сім’я — це ті, хто любить, а не ті, хто розподіляє м’ясо.
