— Ключі на стіл поклала. Швидко, — Ярина стояла у дверях власної квартири, схрестивши руки на грудях. Її трясло від злості.
У передпокої, оточена трьома величезними картатими сумками, стояла Уляна Петрівна. Колишня свекруха. У руках вона тримала дублікат ключів, який Ярина три роки тому, ще будучи заміжньою за її сином Ігорем, необачно дала «про всяк пожежний випадок».
— І не подумаю, Яриночко, — спокійно відповіла Уляна Петрівна, знімаючи туфлі й акуратно ставлячи їх на взуттєву полицю. — Я маю повне право тут перебувати. Мій син вклав у цю квартиру найкращі роки свого життя. І взагалі, ти надто добре живеш після розлучення. Треба відновити справедливість.
— Яку справедливість? — Ярина зробила крок уперед, відчуваючи, як усередині закипає лють. — Ігор не виплатив за цю іпотеку жодної гривні! Ми розлучилися два роки тому. Квартиру куплено на гроші моїх батьків ще до нашого шлюбу, на нього лише частка була оформлена, від якої він сам відмовився в рахунок аліментів! Ви тут ніхто.
— Юридично — може бути, — свекруха поправила зачіску перед дзеркалом у передпокої й критично оглянула обличчя Ярини. — А по совісті — Ігор залишився біля розбитого корита. Знімає кімнату в комуналці, перебивається випадковими заробітками. А ти? Подивися на себе. Ремонт зробила, машину змінила, доньку в приватний садок віддала. Звідки гроші, Ярино? Напевно, колишньому чоловікові не все доплатила. Ось я й приїхала пожити. Буду допомагати з внучкою, а заодно контролювати витрати.
— Внучці шість років, ви її бачили востаннє на триріччя! — Ярина вихопила телефон. — Я зараз викликаю поліцію. Ви перебуваєте в чужому житлі без дозволу.
— Викликай, викликай, — усміхнулася Уляна Петрівна, впевнено проходячи до вітальні й сідаючи на диван. — Я поліції скажу, що приїхала до рідної внучки на запрошення її батька. Ігор підтвердить. Влаштуємо скандал на весь будинок? Будь ласка. Тобі перед сусідами не соромно буде? Ти ж у нас така правильна, начальниця у своїй фірмі.
Ярина опустила телефон. Свекруха била по болючому — зв’язуватися зі скандальною бабою в присутності сусідів і, тим паче, шестирічної Орисі, яка зараз була в подруги, не хотілося. Потрібно було діяти тонше, але нерви вже здавали.
— У вас є рівно тридцять хвилин, щоб зібрати свої баули й піти, — роздільно промовила Ярина. — Або я заміню замки прямо зараз. Майстер приїде через півгодини.
— Не приїде, — Уляна Петрівна дістала з кишені в’язану серветку й постелила її на журнальний столик. — Я вже поговорила з вашим старшим по будинку. Сказала, що я твоя мама, приїхала погостювати, а ти замки хочеш змінити, бо в тебе тимчасове помутніння розуму. Він мене підтримав. Так що сиди спокійно, Яриночко. На нас чекає довга розмова.
Ярина пройшла до кімнати й сіла в крісло навпроти свекрухи. Руки все ще тремтіли, але в голові почав прояснюватися план. Із цією жінкою не можна було домовитися по-доброму, вона розуміла лише мову сили й вигоди.
— Чого ви насправді хочете, Уляно Петрівно? — прямо запитала Ярина. — Не повірю, що ви приперлися зі свого передмістя з трьома сумками просто заради того, щоб відновити міфічну справедливість.
— Я хочу, щоб мій син жив як людина, — відрізала свекруха. — Ти в нього все забрала.
— Він сам усе програв на ставках! — крикнула Ярина, втрачаючи терпіння. — Ви чудово знаєте, чому ми розлучилися. Він виніс із дому мої золоті прикраси, заклав у ломбард комп’ютер і вигріб усі дитячі гроші з рахунку!
— Ой, та годі тобі перебільшувати, — махнула рукою стара. — Молодий був, оступився. Ти мала підтримати чоловіка, а не подавати на розлучення й аліменти. Через твої аліменти його на нормальну роботу не беруть, одразу списують половину.
— Йому тридцять два роки, який молодий? — Ярина гірко усміхнулася. — І аліменти він не платить уже півроку, у нього борг більше двохсот тисяч гривень. Про що ви взагалі говорите?
— Ось саме тому я тут, — Уляна Петрівна подалась уперед. — Давай домовимося. Ти переписуєш половину цієї квартири назад на Ігоря. Або продаєш її, купуєш собі меншу, а різницю віддаєш йому на купівлю житла. І забираєш заяву на аліменти. Натомість я їду й більше тебе не турбую.
Ярина дивилася на колишню свекруху й не вірила своїм вухам. Нахабство цієї жінки не мало меж.
— Ви з глузду з’їхали? — тихо запитала Ярина. — Я маю віддати частку в квартирі людині, яка обікрала власну дитину?
— А інакше я влаштую тобі веселе життя, — пригрозила Уляна Петрівна. — Я заїжджаю в маленьку кімнату. Буду жити тут, водити внучку в садок, розповідати їй, яка в неї мати егоїстка. Органи опіки викличу, скажу, що ти дитину кидаєш, працюєш днями й ночами. Подивимося, як ти заспіваєш.
У цей момент у передпокої загрюкали двері. Це повернулася подруга Ярини, Катерина, яка привела Орисю.
— Мамо! — маленька Орися вбігла до кімнати, але зупинилася, побачивши незнайому літню жінку. — А це хто?
— Це твоя бабуся Тоня, Орисю, — солодким голосом промовила Уляна Петрівна, розкидаючи руки для обіймів. — Приїхала до тебе в гості.
Орися злякано притислася до матері. Катерина, оцінивши обстановку й помітивши картаті сумки в коридорі, швидко підійшла до Ярини.
— Ярино, що тут відбувається? — пошепки запитала подруга. — Це ще хто?
— Колишня свекруха, — так само тихо відповіла Ярина. — Приїхала розкуркулювати мене. Вимагає квартиру.
Катерина нахмурилася й повернулася до Уляни Петрівни.
— Жінко, ви взагалі при своєму розумі? Забирайтеся звідси, поки я поліцію не викликала.
— А ти тут хто така, щоб мені вказувати? — огризнулася свекруха. — Подружка? Ото й мовчи. Це наші сімейні справи.
— Орись, іди до своєї кімнати й пограй там, будь ласка, — попросила Ярина доньку. Дівчинка слухняно втекла.
Ярина повернулася до Катерини:
— Катю, посидь із нею, будь ласка. Нам треба поговорити наодинці.
Катерина кивнула й пішла в дитячу, щільно причинивши за собою двері.
— Отже, шантаж? — Ярина встала й підійшла до вікна. — Ви думаєте, я злякаюся опіки чи ваших скандалів?
— Злякаєшся, — впевнено заявила Уляна Петрівна. — Ти в нас пані пристойна, репутацією дорожиш. Тобі проблеми на роботі не потрібні. А я пенсіонерка, мені втрачати нічого. Буду ходити за тобою повсюди.
— Добре, — раптом спокійно сказала Ярина. — Давайте зробимо так. Раз ви приїхали допомагати й відновлювати справедливість, почнемо просто зараз. Ігор винен мені за півроку аліментів. Це двісті сорок тисяч гривень. Плюс борг за квартплату, який залишився з тих часів, коли він тут жив і не платив — ще шістдесят тисяч. Разом триста тисяч. Викладайте.
Уляна Петрівна на секунду розгубилася, але швидко повернула собі впевненість.
— У мене немає таких грошей. Я пенсіонерка.
— А в мене немає зайвої квартири, — парирувала Ярина. — Раз ви приїхали представляти інтереси свого сина, платіть за нього. Чи ви думали, що приїдете сюди, сядете мені на шию, будете їсти мої продукти й диктувати умови?
— Я буду допомагати по господарству! — крикнула свекруха. — Готувати, прибирати!
— Мені не потрібна куховарка, — Ярина підійшла до сумок у передпокої й штовхнула одну з них ногою. — Забирайте свої речі й ідіть. Добровільно.
— Ні! — Уляна Петрівна схопилася з дивана й підбігла до Ярини. — Я нікуди не піду! Ти зобов’язана поділитися! Мій син через тебе страждає!
— Через мене? — Ярина різко повернулася, її очі звузилися. — Ваш син страждає через свою лінь і дурість. І через вас, бо ви все життя дули йому в задницю й виправдовували будь-який його мерзенний вчинок. Він дорослий мужик, а ви за нього ходите квартири віджимати. Вам самій не смішно?
— Не смій так говорити про мого сина! — стара замахнулася, маючи намір дати Ярині ляпаса.
Ярина перехопила її руку в повітрі. Хватка в молодої жінки виявилася залізною.
— Ще раз ви протягнете до мене руки в моєму домі, і я оформлю на вас заяву про напад, — тихо й загрозливо промовила Ярина. — А тепер слухайте мене уважно, Уляно Петрівно.
Вона відпустила руку свекрухи. Стара важко дихала, в її очах уперше з’явився легкий страх.
— Ви зараз берете свої сумки й ідете, — продовжила Ярина. — Якщо за п’ять хвилин ви будете тут, я телефоную своєму адвокатові. Ми з ним уже обговорювали ситуацію з боргами Ігоря. У нього є частка у вашій сільській дачі під Києвом, яку ви на нього оформили. Ми арештуємо цю частку за борги по аліментах. Продамо її з молотка. Ви цього хочете? Щоб чужі люди заїхали до вас на дачу?
Уляна Петрівна зблідла.
— Ти не зробиш цього. Ігор казав, що ти не станеш зв’язуватися з судами.
— Ігор дурень, — відрізала Ярина. — Він судив про мене по тій Ярині, яка плакала в подушку, поки він програвав сімейні гроші. Та Ярина скінчилася два роки тому. Зараз перед вами жінка, яка сама утримує дитину, керує відділом продажів і вміє рахувати гроші. Якщо ви не підете, завтра вранці мій адвокат подає документи на арешт майна Ігоря. А майно в нього тільки одне — частка у вашому будинку й дачі.
Свекруха завмерла. Логіка Ярининих слів дійшла до неї миттєво. Шантаж квартирою провалився, а перспектива втратити рідну дачу через борги сина була більш ніж реальною.
— Ти змія, Ярино, — прошипіла Уляна Петрівна, але вже без колишньої впевненості.
— Яка є, — Ярина відчинила вхідні двері. — Час пішов. П’ять хвилин.
Свекруха заметушилася в передпокої. Весь її бойовий запал випарувався. Вона почала квапливо натягувати туфлі, плутаючись у шнурках.
— Ігор дізнається, яка ти тварюка, — бурмотіла вона, хапаючи першу сумку. — Він у тебе дитину відсудить.
— Хай спробує, — Ярина байдуже дивилася на неї. — З його-то доходами й боргами. Йому навіть кота не довірять.
Уляна Петрівна витягла дві сумки на сходову клітку. Третю сумку Ярина сама виштовхнула ногою за двері.
— Ключі, — Ярина простягнула руку.
Свекруха зі злістю жбурнула зв’язку ключів на підлогу. Вони з дзвоном покотилися по плитці. Ярина спокійно підняла їх.
— І більше не з’являйтеся тут. Ніколи. Орисю ви не побачите, поки Ігор не виплатить увесь борг до копійки. А якщо почнете чатувати біля садка — я найму охорону, а на вас подам до суду за переслідування. Ви мене зрозуміли?
Уляна Петрівна нічого не відповіла. Вона важко сопіла, намагаючись ухопити всі три величезні сумки одразу. Двері ліфта відчинилися, і вона, перемовляючись собі під ніс, зайшла всередину.
Ярина грюкнула дверима й повернула замок на два оберти. Її коліна підкосилися, вона притулилася спиною до дверей і повільно сповзла на підлогу. Серце шалено калатало.
З дитячої вийшла Катерина, а за нею несміливо визирнула Орися.
— Поїхала? — запитала Катерина, присідаючи перед Яриною навпочіпки.
— Поїхала, — Ярина видихнула й усміхнулася. — Більше не приїде. Дачі злякалася.
— Мамо, а чому бабуся так кричала? — запитала Орися, підходячи ближче й обіймаючи матір за шию.
Ярина обняла доньку у відповідь, уткнувшись носом у її м’яке волосся. Уся злість і напруга зникли, залишилося лише відчуття полегшення й абсолютної перемоги.
— Все добре, зайчику, — тихо сказала Ярина, підводячись на ноги. — Бабуся просто переплутала адресу. Більше вона нас не потурбує. Ходімо краще пити чай із пирогом, який Катерина принесла.
Катерина підморгнула Ярині й пішла на кухню. Життя поверталося у своє нормальне, спокійне русло, і жодні примари минулого більше не могли його зруйнувати.
