Я — твій світ
Дмитро та Марійка жили в одному будинку, на одному поверсі, на п’ятому поверсі. Дмитро перейшов у четвертий клас і вважався досить дорослим, щоб йому довіряли доглядати за п’ятирічною Марійкою, яка мешкала у квартирі навпроти. Її мама працювала хірургом, і її часто у вихідні викликали до складних пацієнтів.
Дмитро поводився з Марійкою по-дорослому: годував, захищав, лаяв, коли було за що. А Марійка беззаперечно слухалася, ходила за ним, ніби тінь, дивлячись на старшого друга своїми великими чорними очима.
Одного разу Марійка захворіла на ангіну. Де вона встигла застудитися у червні? Дмитру довелося доглядати за нею цілими днями. Друзі вже знали, де його шукати. Вони подзвонили у квартиру Марійки, щоб покликати товариша пограти у футбол.
— Не можу. З Марійкою сиджу, — серйозно відповів Дмитро.
— То візьми її з собою, буде вболівальницею, — запропонував Максим.
— У неї ангіна, температура. Не можна. Пограйте сьогодні без мене.
— Як без тебе? А у воротах хто стоятиме? — засмучено буркнув Юрко.
— Стояйте по черзі, — запропонував Дмитро, дивлячись на розчарованих друзів.
— Не, так нудно. Ми теж не підемо.
— Тоді заходьте, — зітхнув Дмитро і впустив хлопців у квартиру.
Марійка із шарфом на шиї сиділа на дивані й розглядала малюнки у книжці. Побачивши хлопчиків, вона зраділа.
— Мої друзі — Юрко і Максим, — пояснив Дмитро. — Вони посидять із нами, не заперечуєш?
— Почитайте книжку, — просто запропонувала Марійка, простягаючи їм книгу.
— А давайте лігво зробимо! — Юрко подивився на круглий стіл посеред кімнати.
— Як? Треба гілки, солома, а в нас немає, — очі Марійки засяяли то від температури, то від радості.
— Солома не потрібна. Можна зняти покривало з дивана? — спитав Юрко. — Накриємо стіл, і буде схованка.
Але одного покривала виявилося замало. Марійка підказала, де в шафі лежить плед. Незабаром усі четверо опинилися під столом. У саморобному лігві було тісно, спекотно, темно і неймовірно цікаво.
— А давайте страшні історії розказувати, — запропонував Максим. — Мій прадід воював на війні.
— Ну й що? Про війну нудно, — відповів Юрко.
— А ти знаєш, скільки в нього нагород? Не злічити, — похвалився Максим. — Він возив хліб до блокадного Львова.
— Набридло про війну. Нудно, нецікаво, — розчаровано пробубнів Юрась.
— Не знаєш, а говориш. Дід розповідав, що під час облоги люди їли не тільки котів і собак, а й одне одного, рідних. Відрізали по шматочку й варили юшку. А хліб пекли з тирси, — не вгавав Максим.
— Фу. Людей їсти не можна, — здригнулася Марійка, притиснувшись до Дмитра.
— А я знаю багато страшилок про Чорного Чоловіка, — радісно сказав Юрко. — Ми минулого року в таборі про нього ночами розказували. Жах.
Марійка завмерла. Саме слово «чорний» здалося їй страшним, особливо у темряві під столом. А від слова «жах» її затрясло.
— Він ходить усе в чорному. Хто зазевався — той його жертва. Він з’являється і зникає, як тінь. Особливо любить маленьких дітей. Якщо дитина не слухається батьків…
— Годі! Це ж Марійку налякає, — різко перервав Дмитро, відчувши, як дівчинка здригнулася й притиснулася до нього. — Ще й уночі спати не зможе. Вона ж ще маленька.
— Я не маленька, — образилася Марійка. — Не хочу про Чорного Чоловіка. Страшно, — голос їй затремтів, ось-ось заплаче.
Раптом хлопнули двері. Діти під столом замовкли. Ззовні почулися повільні кроки, які зупинилися зовсім близько. Юрко заворушився, Максим почав часто дихати. Марійка притиснулася до грудей Дмитра. Під її вухом лунали сильні удари його серця.
Раптом край покривала піднявся. Марійка закрила очі й скрикнула.
— Ось ви де! — почувся мамин голос.
— Мамо! — Марійка вилізла з-під столу й кинулася до неї.
— Чому стіл накритий? Що ви там робили? — спитала мама, оглядаючи розкуйовджених хлопців.
— Це лігво. Ми там сиділи й страшилки розказували,
