Ти помилка весни.
Дівчина на імя Явдоха народила сина у шістнадцять років, а його батько, Остап, теж був шістнадцятирічним. Місто забуло, загубило всі подробиці галасу, адже після появи немовляти пара розійшлася дуже швидко як розчиняється туман над Дніпром під першим сонцем. Явдоха раптом збагнула, що Остапу байдуже і до неї, і до сина, і її серце, наче глиняна миска, розтріснулося без залишку для дитини. Хлопця, Микиту, під свою опіку взяли дідусь і бабуся Явдохині батьки, мудре подружжя із села Оболонь.
У вісімнадцять Явдоха, мов чайка над Десною, зникла у сусідньому місті з новим коханням, не залишивши ані записки, ані дзвінка. Батьки теж не шукали зустрічей серця їхні обросли скрутою, соромом і нерозумінням: як же так, невже покинути сина, свою кров? Гірке, наче полин, відчуття виростили химеру, що не цінує материнство.
Старі виховали Микиту. Йому й досі здається, що це вони справжні батьки. І він вдячний, аж до мурашок на шкірі, за дитинство, за освіту, за все, що має. Він носить у серці тепло, як щасливий вузол у вишитій торбинці.
У свої вісімнадцять Микита потрапив на весілля двоюрідної сестри Ганни. Коло гостей розцвіло, мов соняшники на Івана Купала, і там уперше за ці роки була і його біологічна мати. Вона вже втретє одружена, мала ще двох донечок старшу Одарку десяти років і наймолодшу Зоряну, яка щойно навчилася ходити.
Микита хвилювався, блукав залом, мріючи обійняти матір, поговорити із сестрами, нарешті спитати: «Мамо, чому ти мене забула?»
Як не були добрими і справжніми його дід та баба, все одно глухим дзвоном тягнулася до Явдохи спрага материнства. У нього навіть залишилося єдине рятоване фото решту дід спалив, як кленове листя восени.
Явдоха базікала з тіткою, вихвалялася доньками.
А я, мамо, а що зі мною? обізвався Микита.
Вона повернулася повільно, як сон у літню ніч, і байдуже промовила:
Ти? Ти помилка весни. Твій батько був правий, мала би зробити аборт, сказала вона тихо і щезла з його розмови, як тінь від ліхтаря, загублена серед яблунь.
… Минуло сім років. Микита мешкав у просторій двокімнатній квартирі на столичних Позняках із дружиною Наталкою та маленьким сином, дякуючи бабусі й дідові, а також щирим батькам Наталки. Якось задзвонив телефон, незнайомий номер миготів на екрані, наче чужа зоря.
Микито, привіт, це мама, мені тато твій дав номер! Чуєш, знаю, живеш біля університету, де вчиться твоя сестра. Може побуде в тебе трохи? Квартиру знімати дорого гривні летять, як ластівки на весну, чоловік мій зник, скучно, скрутно, Одарка вже студентка, Зорянка школярка, а третя скоро піде у садок…
Ви помилилися номером, відповів він стиха і відключився.
Микита підійшов до сина, підняв його під саме небо і прошепотів:
Готуйся, хлопче, підемо провідувати маму, а потім усією родиною до нашої бабуні й діда в гості!
А на вихідних поїдемо в село? з надією запитав малий.
Звісно! Як же порушити наші сімейні традиції, ті, що живуть крізь роки!
… Частина рідних лаяла Микиту, мовляв, мав допомогти сестрі. Але він думав, що його обовязок тільки перед бабусею та дідом, а не чужій жінці, для якої він просто весняна помилка, забута під маревом черемхи.
