ТИ МОЄ ЩАСТЯ?
Насправді, я й не думала про шлюб. Якби не наполегливість мого майбутнього чоловіка, досі би була вільною ластівкою. Артем носився навколо мене, як закоханий метелик, не відпускав ні на хвилину, намагався у всьому догодити, навіть пил здував з плечей. Ну, я й здалася. Одружилися.
Артем одразу став мені близьким, рідним, як домашній халат після важкого дня. Було з ним тепло й комфортно, душа відпочивала. Через рік на світ зявився наш син Святослав. Артем працював у Києві, тому додому в Черкаси приїжджав раз на тиждень, завжди привозив нам зі Святославчиком смаколики — домашню ковбаску, гречані еклери, іграшки. Якось, перебираючи його речі перед пранням, знайшла у кишені листок. Звичка вже така — після того, як одного разу випрала його водійські права.
Розгортаю папірець довгий список шкільного приладдя, дата — серпень. В самому кінці, дитячим почерком: «Тату, приїжджай швидше.» Серце стиснулося. Ось так у мого чоловіка «розваги» подвійна родина?! Не стала влаштовувати істерик, хутко зібрала сумку, прихопила сина за ручку, і до мами, в гості.
Мама виділила нам зі Святославом кімнату:
Живіть, доки не помиритесь.
В мені закрутилася думка про помсту невдячному чоловікові. Згадала однокласника Романа. Він іще в школі не давав мені спокою. Дзвоню:
Привіт, Ромко! Ти ще не одружився?
Надійко? Привіт! Хіба це важливо одружений чи розлучений Може зустрінемось? оживився Роман.
Наш короткий роман тривав пів року. Артем щомісяця приносив Святославу аліменти вручав мамі, мовчки йшов. Я точно знала: чоловік живе з Катериною Євсєєвою і її донькою. Катя настояла, щоб дівчинка кликала Артема татом. Вони переїхали до його квартири. Катя обожнювала Артема: вязала йому вовняні шкарпетки, готувала борщ, банош. Я про це дізналася пізніше. До кінця життя дорікатиму Артемові Катериною Євсєєвою. А тоді здавалось наш шлюб розвалюється, глухий кут…
Та під час зустрічі за чашкою кави (говорили про майбутнє розлучення), нас з Артемом накрили теплі спогади. Артем визнався у любові, каївся. Просив допомогти позбутися настирливої Каті.
Мені стало нестерпно шкода його. Ми повернулися одне до одного. Чоловік про Романа так і не дізнався. Катя з донечкою виїхали з нашого міста назавжди.
Минуло сім років щасливого сімейного життя. А потім біда: Артем потрапив в аварію. Операції, реабілітація, милиці Два роки боротьби. Артем почав пити горілку, зникав як людина, йшов «в себе». Я бачила, як він знищує і себе, і нас зі Святославом. Усі вмовляння були марні.
На роботі у мене зявився «жилет для сліз» Павло. Виходили разом покурити, гуляли після роботи, він слухав мене, сміявся, підтримував. Павло був одружений, в дружини друга дитина на шляху. Не вірю й досі, як ми опинилися в одному ліжку. Якась маячня!.. Він менший за мене, дрібний, взагалі не мій тип!
Павло таскав мене по виставках, концертах, балетах. А коли його дружина народила дочку, Павло припинив усі зустрічі, змінив роботу. Можливо, вирішив з очей, з серця геть. Я не претендувала, легко відпустила його у сімю. З Павлом боліла душа, але не хотіла руйнувати чужого щастя.
Артем продовжував пити.
Через пять років ми з Павлом зустрінемось випадково, він запропонує одружитись. Я лише розсміюся.
Артем на якийсь час візьме себе в руки, поїде на заробітки у Чехію. Я в цей час ідеальна дружина і турботлива мама. Всі думки про родину. Через пів року Артем повернеться, зробимо ремонт у квартирі, купимо нову техніку. Артем відремонтує старенький Renault. Живи й радій! Але ні знову зрив, знову горілка. Почався ад справжній. Друзі приносили додому напівмертвого Артема. Сам уже дійти не міг, лише повз… Я бігала районом, шукала його, знаходила на лавці, з вивернутими кишенями, тягнула додому. Всяке бувало…
Одного вечора, стою весною на зупинці автобуса, сумна, мов осінній лист. Навколо світ, щебече, сонце сміється, а мені байдуже. Тут хтось ніжно шепоче у саме вухо:
Може, я допоможу вам із вашою бідою?
Обертаюсь. Дивлюся: справжній красень! Мені тоді вже 45! Невже знову я ягідка? Засоромилась, мов школярка, й добре підїхав автобус, я швидко вскочила, подалі від гріха. Чоловік помахав рукою вслід. Цілий день лише про нього і думала. Два тижні чинила опір для виду…
Егор так звали незнайомця, був наполегливим, як танк. Щоранку чекав на мене все на тій же зупинці. Я вже навмисно не запізнювалася, поглядала здалеку чи стоїть. Егор, щойно бачив мене, посилав усмішкою повітряні поцілунки.
Якось приніс оберемок червоних тюльпанів. Я кажу:
І куди мені з квітами на роботу? Одразу все колежанки відідгають. Незручностей море!
Егор усміхнувся:
Ой, не подумав про такі «страшні» наслідки.
Віддав букет бабусі, що спостерігала за нами. Та аж розцвіла:
Дякую, синку! Бажаю тобі палку коханку!
Я аж почервоніла. Добре, що не молоденьку побажала провалилася б крізь землю.
Егор знову до мене:
Давайте, Надійко, разом станемо винними! Ви не пошкодуєте.
Зізнаюся, пропозиція виявилася заманливою. Тим паче, з чоловіком стосунків не було Артем лежав нерухомий, опанований горілкою.
Егор виявився цікавою людиною не курить, не пє, колишній спортсмен, йому 57, серйозний співрозмовник, розлучений. Вабила мене його сила.
Поринула з головою у цей роман три роки металась між домом та Егором. Душа збентежена.
Зупинитися не в змозі. Коли вже нарешті захотіла порвати, сил не знайшла. Як то кажуть, товар сподобався розум відійшов. Коли Егор був поруч, я не могла дихати! Це було помутніння розуму! Але любові до нього не було.
Повертаючись знесиленою додому, мріяла притулитися до чоловіка хоч пяному й запаху не кращого, але свому, рідному й чистому! Свій сухар ситніший, ніж чужі пироги! Це і є правда життя. Страсть вона ж від слова «страждати». У голові бажання якнайшвидше «відболіти» Егору й знову повернутися у родину.
Син вже знав про Егорa. Якось побачив нас у ресторані, був там зі своєю дівчиною. Довелося познайомити їх; потиснули руки, обмінялися поглядами. Ввечері Святослав дивився на мене, чекаючи пояснень. Я віджартувалася мовляв, колега по проекту. «Ну так, …у ресторані,» розуміюче кивнув син. Не осудив. Просив не розлучатися з татом. Мовляв, не поспішай, може, тато отямиться.
Я почувалася заблуканою. Подруга, вже тричі розлучена, радила кинути коханців і заспокоїтись. Вона знала життя. Я слухала її, але спинилася лише тоді, коли Егор спробував підняти на мене руку.
Це була точка. Недаремно подруга казала:
Тихо море, поки на березі…
Мов пелена спала з очей. Свобода! Три роки мук і кінець.
Егор ще довго мене переслідував, чекав, де тільки міг, просив вибачення, ставав на коліна. Я залишилась непреклонною. Подруга-радниця обійняла мене й подарувала чашку з написом: «Ти правильна!»
Артем знав про мої пригоди. Егор сам йому телефонував, розповідав. Любовник був переконаний піду з родини. Артем сказав:
Коли слухав залицяння твого кавалера, мені хотілося тихо вмерти. Я сам у всьому винен! Сам! Проміняв дружину на горілку. Бовдур. Що я міг тобі сказати?
Відтоді минуло десять років. У нас з Артемом вже дві внучки. Сидимо якось удвох за столом, пємо каву. Я дивлюся у вікно. Артем ніжно бере мене за руку:
Надійко, не дивись навкруги. Я твоє щастя! Віриш?
Звісно, вірю, мій єдиний…