Ранок у червні починався спокійно. На просторих кухні Оксана повільно готувала каву, насолоджуючись ароматом, який наповнював кожен куток їхньої київської квартири. Вона любила ці миті тиші — перед тим, як світ починав вимагати від неї більше, ніж вона могла дати.
Микола, її чоловік, з’явився на порозі, завжди зібраний, з ознаками втоми після роботи. Він кинув коротке «Доброго ранку», притягнув чашку і ковтнув, перш ніж вимовити новину:
— Мама просила дізнатися, чи зможеш відвезти її завтра до лікарні. У неї запис зранку.
Оксана завмерла. Завтра мала бути презентація, над якою вона працювала два тижні. Пропустити її означало втратити шанс на підвищення.
— Миколо, ти ж знаєш, це неможливо…
— Та ж це мама, — перебив він із докором у голосі. — Ти ж дружина, а не чужа тітка. Родичам треба допомагати.
Спочатку — прохання свекрухи. Потім — дзвінок від Катерини, сестри Миколи. Їй, бачиш, терміново потрібен «відпочинок» від дітей. Саме тоді, коли Оксана збиралася поїхати до своїх батьків, яких не бачила вже місяць.
— Ну будь ласка, — капризно благала Катерина. — Ти ж добра. Батьків своїх і пізніше відвідаєш.
Оксана знову поступилася. І знову не почула «дякую».
Через тиждень подзвонив Степан Іванович, свекор:
— Оксанко, моя машина зламалася. Не могла б ти свою позичити на пару тижнів?
— А як я працюватиму? У мене зустрічі на іншому кінці міста…
— На метро доїдеш. Молода ж. Ми ж родина.
І знову — «ти мусиш». І знову — «ми ж близькі».
Пізніше, коли її підвищили, і вона з надією розповіла про це Миколі, мріючи про подорож, він лише знизав плечима:
— Батьки вирішили зробити ремонт. У Насті весілля на носі. Раз у тебе тепер більша зарплатня, ти ж допоможеш?
Оксана не вірила власним вухам.
— Тобто ми знову все скасовуємо заради твоїх? Це ж були наші мрії…
— Ну а хто, як не ми? Ти ж не чужа.
Ці слова з кожним разом лунали у її голові дедалі гучніше. У цьому «не чужа» не було любові — лише обов’язок.
І ось одного разу, за тиждень до річниці, Микола остаточно перетнув межу:
— Ти зобов’язана допомагати моїй родині. Ти ж дружина!
Оксана мовчала, дивлячись на нього. Перед нею сидів чоловік, для якого вона була не супутницею, не коханою жінкою, а лише інструментом, який мусив задовольняти потреби всіх навколо.
Тієї ночі вона не спала. Зранку зібрала чемодан. І пішла.
Повернулася до маленької квартири, яку колись купила на власні гроші. Вона стала її гаванню.
Минуло три місяці. Микола подзвонив, попросив зустрітися. Казав, що все зрозумів, що зміниться.
— Занадто пізно, — відповіла вона.
Він не зрозумів головного. Не відмова в допомозі зруйнувала їхні стосунки. А те, що він перестав бачити в ній людину. Усе, що було раніше — турбота, підтримка, родина — розчинилося у безкінечних вимогах, де вона була лише «зобов’язана».
Навіть річницю він забув.
Оксана того дня купила собі букет півоній, пройшлася старими вулицями Подолу, а ввечері, сидячи на лавці біля ставка, уперше за довгий час відчула, як повітря в легенях стало вільнішим. Не тому, що стало легше. А тому, що тепер вона жила для себе.
Наступного ранку вона купила квиток. У один кінець — до Відня. Сама. Бо більше не треба бути зручною. Досить бути щасливою.
