— Ти серйозно? — голос Дмитра задрижав, але не від подиву, а від спроби не випалити щось таке, за що потім шкодуватиме. Він сидів на краю дивану, втупивши погляд у пакунок суші, які вони з Олесею так і не почали їсти. — Ти реально купила собі Porsche?
— Не Porsche, а Taycan. Електричний. Ти б хоч назву вивчив, якщо збираєшся докоряти, — відповіла Олеся, навіть не відриваючи очі від телефону. У стрічці «Інстаграму» її колега виклала фото з конференції у Львові. Усі в піджаках, але п’ють шампанське. Як завжди.
У квартирі пахло васабі, роздратуванням і щойно вимитим санвузлом — Олеся на автоматі протерла плитку перед приходом Дмитра. Хоча вже знала, що не допоможе.
— Я просто не розумію, навіщо тобі така машина? — Дмитро схопився і почав ходити по кухні. — Ти ж не гонщик. Не мільярдерка. Ти що, думаєш, тебе почнуть більше поважати, якщо ти їздити на цьому… космічному кораблі?
— Так. Саме так. А ще я зможу паркуватися не у чорта на куличках, а на нормальних місцях, де є зарядка. І, уяви, мені не доведеться стояти у пробках, бо в Taycan є адаптивний круїз. Це не про понт, Дмитре. Це про комфорт, безпеку і — тадам! — мої гроші.
— Ти чула, що сказав батько? — з натиском промовив Дмитро, ніби повторюючи заучену за ніч формулу.
— Так, на жаль, у мене все ще нормальний слух. — Олеся нарешті поклала телефон. — Він сказав, що жінці непристойно мати таку машину, бо це викликає «нездоровий ажіотаж у чоловічому середовищі». Пряма цитата, між іншним.
— Він просто хвилюється. Він старої закалки.
— Він засохлої закалки, Дмитре. І ти туди ж, якщо зараз не скажеш щось, що хоч трохи схоже на підтримку.
Дмитро розкрив рота, ніби хотів щось сказати, але закрив його назад. Ніби всередині нього був радянський телевізор — звук є, картинки немає.
— А чому не можна було зі мною обговорити? Ну ми ж родина. Я міг би…
— Що? Порадити взяти KIA Ceed, як у твоєї мами? Чи взагалі передумати і купити тобі «дідусев» універсал?
Він усміхнувся, але без радості:
— Ага, дякую за довіру.
Олеся зітхнула й подивилася на нього, як дивляться на табуретку з тріснутою ніжкою: ніби ще тримається, але вже й страшно сісти.
— Дмитре, у тебе коли-небудь було відчуття, що ти можеш робити те, що хочеш? Без огляду на чиїсь думки, очікування, вигадки?
— У мене не такий рівень доходу, як у тебе, якщо ти про це.
— Не про гроші. Про внутрішню свободу.
Він знизав плечима, ніби такі слова викликають в нього алергію.
— Ти ж знала, що мої батьки не такі. Ти знала, у що вв’язуєшся.
— Я сподівалася, що вони хоч мене поважати почнуть. Або ти.
Мовчання в кімнаті стало густішим, ніж учорашній плов із ларька біля метро. Дмитро знову сів, опустив очі.
— Вони просто вважають, що ти маєш бути… ну, жіночнішою.
— Ага. І бажано без прав, без думки і з вічною подякою за обручку? — Олеся гірко усміхнулася. — Ну, вибач, я не приправа до борщу. Я — самостійна людина, між іншим.
Він відвернувся. І в цю мить, як у театрі абсурду, у двері постукали. Занадто впевнено для кур’єра. Занадто тихо для сусідки.
— Це мама, — видихнув Дмитро, підводячись. — Вона хотіла заїхати, подивитися, як ми живемо.
— Вона «випадково» опинилася поруч? Чи тепер у неї трекер на мою машину? — Олеся підняла брову й підвелася, поправляючи блузку.
— Просто… будь м’якшою, добре?
— Я й так як гіль для душу. А тобі пора навчитися бути не губкою.
Двері відчинилися. Ганна Миколаївна увійшла з пакетом із «Сільпо», з виглядом людини, яка приходить не в гості, а на ревізію.
— Ну, здоровенькі були, голубчики. Ось вам цілющий салатик, без нітратів, вам не завадить трохи здоров’я поправити. — Кинула погляд на Олесю, ковзнувши очима по її підборах. — А ви чого такі нарядні? На бал збираєтеся?
— А я завжди така. Не можу собі дозволити виглядати як пенсіонерка у декреті, — спокійно відповіла Олеся.
— Ти про кого це зараз? — Ганна Миколаївна насупилася.
— Про абстрактний образ, не беріть до серця. Хоча, якщо приміряли — значить, підійшло.
— Дмитрику, а ти їй це дозволяєш говорити? — звернулася свекруха до сина, ігноруючи Олесю як офісний принтер у вихідний.
— Він мені не доглядач. І не перекладач з української на родинну, — Олеся пройшла повз, забираючи суші з кухні. — Ви, мабуть, хочете чаю? Чи одразу перейдемо до обговорення моєї гідної машини?
— Ось ти сама все розумієш, молодець. — Усміхнулася Ганна Миколаївна. — Нам із Володимиром Івановичем така машина потрібніша. Ми ж на село їздимо, дачі навідуємо. А тобі вона навіщо — дляІ, як із гуркотом зачинених дверей, у її житті нарешті запанував справжній спокій.
