«Ти годував мене обіцянками, а він — вечерею»: історія Олега
Олег метушився по крихітній кухні, наче кішка в замкнутій клітці. Він тер руки, переставляв чашки, штовхав цукерницю — шукав опору в побуті, який йому осточортів. В голові крутилася одна думка: треба поговорити. Треба закінчити це. Годі. Він більше не може.
Марійка, звісно, заплаче. Будем благати залишитися. Розповідатиме, як виснажена, як старається. Пообіцяє, що ще можна все виправити. Але ж він знає: кінець. Їх більше нема. Лише двоє чужих людей, яких зв’язали іпотека й холодильник. Без кохання, без поваги, без навіть злості. Пустота.
За вікном заскрипів ключ у дверях. Він зібрався, наче перед стрибком у прірву.
Марійка зайшла, сіла на табурет. Перш за все — зняла туфлі. Оці чортові нові туфлі. День був пекельний — робота продавцем у гіпермаркеті перетворювала її на багаторуку машину: подавай, принось, міряй, допомагай. Весна пробуджувала в людей бажання змін: хто шукав любов, хто — нові сукні.
— Привіт. Втомилася? — обічливо спитав Олег.
— Як пес. Не сіла жодної хвилини, — видихнула вона, не піднімаючи очей.
— Зрозуміло. Вечеря буде?
Марійка кивнула й пішла на кухню. За двадцять хвилин плита вже кипіла, сковорідки сичали, а повітря наповнилося запахами, в яких Олег ще намагався знайти сенс життя.
Він стояв біля дверей, набираючись сміливості. Глибоко вдихнув.
— Марійко… — почав він, — нам треба поговорити.
Дружина повернулася, не перестаючи чистити картоплю. Без подиву, без тривоги.
— Давай розійдемося, — випалив він. — Я не можу більше. Ми чужі. Ти вбила в мені натхнення. Я артист, а ти — побут. Вимагаєш гроші, не даєш розвиватися, підрізаєш крила. Я так більше не хочу.
Це був імпровіз, але здавалося — вийшло досить драматично. Немов на прослуховуванні.
Марійка продовжувала механічно шкребти картоплю, потім різко кинула її в мийку, зняла фартух, вимкнула плиту й повернулася.
— Давай! — спокійно сказала вона. — До біса цей побут.
Він остолбенів. Такої реакції не очікував. Де сльози? Де істерика?
Доки він перетравлював її слова, Марійка налила собі кави, дістала сир і печиво, сіла за стіл.
— Марі… ти в шоці. Це зрозуміло. Але ж ти теж відчувала, так? І готуєш без душі. Все на автоматі…
— Так. Без душі, — повторила вона і відпила кави.
Розмова розвалювалася. Він губив сценарій.
— Нам треба вирішити, що з квартирою, — незграбно почав він. — І з рештою…
— А я думала, ти настільки задушився у цьому побуті, що кинь усе й підеш. А тут іпотека тебе хвилює, — з єхидою зауважила вона. — Гаразд. Квартиру залиш мені. Але тоді віддай половину зплаченого. Я переїду до батька. Він давно кличе — старий уже.
— Яка ж ти меркантильна, — видихнув Олег. Він сподівався, що все простіше. Мріяв про кіно, ходив на кастинги, поки працював охоронцем. Все, що заробляв, віддавав їй, не вникаючи. А тепер — гроші, відсотки, документи.
Він хотів свободи. А отримав розрахунок.
— Марійко, забирай усе. Гроші віддаси, коли зможеш. Я ж не чудовисько, — додав він з пафосом, немов дарував їй не квартиру, а палац.
— Дякую. До речі, у тебе є хтось? — спитала вона з байдужістю.
— Це неважливо, — загадково промовив він.
Він пішов із відчуттям легкої перемоги. Свобода. Артистичне життя без сковорідок і докорів.
Минуло півроку.
Олег стояв біля знайомих дверей і вагався. Все змінилося. Життя у матері виявилося пеклом. Вона докоряла за розлучення, сварила за невдалу кар’єру, виганяла, коли він приводив дівчат. Навіть одна офіціантка втекла, не витримавши її коментарів.
Мати була гіршою за Марійку. Набагато.
Вішенька на торті — вимога з’їхати. Він був упевнений, що у неї з’явився хтось. Вони посварилися. Вона назвала його невдахою й наказала знайти роботу, а не мріяти про кіно.
І тут подзвонила Марійка. Запросила вирішити питання з квартирою й остаточно оформити розлучення. І ось він тут.
Він підготувався: продумав покаянний погляд, слова жалю, скупі сльози.
Натиснув дзвінок.
— Привіт. Заходь, — відчинила Марійка. Вона виглядала… чудово. Чи він просто занудив.
Він увійшов на кухню, як господар. І завмер.
Біля плити стояв напівголий чоловік у спортивках і смажив м’ясо. На сковороді — шипіння, на столі — пачка купюр.
— Ти хто? — сипким голосом спитав Олег.
— Максим, — відповів той, навіть не повернувшись.
— Марі… можна поговорити? — благаюче прошепотів Олег.
У кімнаті він зашипів:
— Хто це? Що він тут робить?Він стояв там, німий і порожній, розуміючи, що свобода, яку він так хотів, насправді не залишила йому нічого, крім самотності.
