— То це ти все влаштувала, бабусю? — запитала Соломія, дивлячись на портрет.
Після сварки з чоловіком Соломія не спала цілу ніч. Адже відчувала, що щось не так у їхніх стосунках, але коли він вечором прийшов додому й сказав, що кохає іншу, вона виявилася не готовою до такого повороту. Він пішов, а вона довго ридала й жаліла себе.
То їй хотілося повернути його. Але повернути — значить пробачити зраду. А Соломія не була впевнена, що зможе після всього вірити Олегу.
То хотілося помститися, щоб і він страждав. Та ж любов не зникає миттєво, навіть коли тебе зрадили. Тому вона відклала цю думку на потім, а поки почала роздумувати, як жити далі.
Вже перед світанком їй раптом спам’яталося, як кожного літа батьки відвозили її до бабусі в маленьке містечко під Києвом, і як вона була там щаслива. Ось би поїхати туди, повернутися в минуле, знову стати маленькою дівчинкою…
Але бабуся померла три роки тому. Соломія не пам’ятала, щоб батьки продавали квартиру. Може, у бабусі були інші родичі, і тепер вони там живуть? Треба запитати в мами. І з цією щасливою думкою вона заснула.
Тієї ночі їй приснився парк біля бабусиного будинку. Бабуся в кремовому старомодному пальті та солом’яному капелюшку сидить на лавці й дивиться, як Соломія з якимсь хлопчиком граються з цуценям. «А я знала, що ти приїдеш, чекала», — раптом сказала бабуся й глянула просто на неї. Не на ту маленьку дівчинку, а саме на сьогоднішню, дорослу Соломію.
Від бабусиного погляду вона й прокинулася. Сон був таким реальним, що довго не могла позбутися відчуття її присутності.
Чим більше Соломія згадувала сон, тим ясніше усвідомлювала — це знак. Якщо бабуся сказала, що чекає, значить, треба їхати.
— Мам, а що із бабусиною квартирою після її смерті? Ви не продали? Там хтось із родичів не живе? — запитала вона ввечері.
— Ні, звісно. Звідки тобі це? У бабусі не було родичів, крім нас. Вона залишила листа, де написала, що квартиру лишає тобі.
— Отже, я можу там жити? — зраділа Соломія.
— Не розумію, до чого ти ведеш? Хочеш поїхати під Київ? І що ти там робитимеш? Яка дурниця тобі в голову влізла? — почала обурюватися мати.
— Мам, я не можу так жити. Я тобі заважаю, ти мені заважаєш. Мені треба хоч на час змінити обстановку, подумати, розібратися в собі…
Справа в тому, що квартира, де вони жили з чоловіком, була подарунком від Олегових батьків. Залишатися там Соломія не могла, тому переїхала до матері. За два роки вона звикла жити самостійно, без маминих порад і нотацій. А тут довелося слухати, що Олег опам’ятається, повернеться, і його треба пробачити, бо такого чудового чоловіка більше не знайти…
— Але ж квартира стара, давно потребує ремонту. Не думаю, що тобі там буде краще, ніж тут. Поїдь на море, якщо хочеш змінити обстановку. Кращого місця для відпочинку не знайти.
У інший час Соломія так і зробила б, але сон не давав їй спокою.
— А ключі від бабусиної квартири в тебе є?
— Ключі? Десь були. — Мати підійшла до шафи й пошукала у ящиках. — Ось. Схоже, вони. — Вона подала Соломії зв’язку з двох ключів. — Поки твій тато був живий, він доглядав за квартирою своєї матері. Я не втручалася. Взагалі забула про неї. Давно треба було продати, — махнула рукою мати.
— Я поїду, подивлюся, потім вирішимо. Добре? — Соломія стиснула в долоні ключі.
— Ти що,
