День почався як завжди після ранкової зміни на заводі я нарешті йшов додому. Попереду були вихідні, й сама думка про це зігрівала душу. Але справа була зовсім не лише у відпочинку. У суботу в мене мала відбутися перша зустріч з дівчиною, котру я цілий місяць бачив тільки на екрані телефона.
Ми спілкувалися довго: ділилися історіями з роботи, улюбленими фільмами, мріями про життя Загалом як у всіх, хто зустрів свою людину випадково у безмежжі інтернету. Домовились зустрітися у місцевій кавярні на Позняках. Лишалось подзвонити та забронювати столик, вибрати щось пристойне зі свого гардеробу й дочекатися вихідного.
У приємних роздумах я вже підходив до свого хрущовського будинку на четвертому поверсі. Здавалося: ще мить, ще кілька кроків, і життя от-от зміниться назавжди. Але завжди є те кляте «але».
Прямісінько перед підїздом, із розлогого каштану, на який я досі зовсім не звертав уваги, мені під ноги несподівано шубовснула ворона. Птах шалено бився, хрипко кричав, над головою зчинилась неабияка тривога на гілках скупчилась вся її родина. Крики лунали такі ніби наразі мали провалитися всі мости Дніпра.
Ото щастя, буркнув я сам собі. Тільки цього мені ще бракувало…
Ворона намагалася підвестися, але відразу знову падала набік. Її права лапка виглядала не дуже очевидно була зламана.
Що ж із тобою робити? звернувся я до неї вголос.
Обминути не вдалось. Я зняв куртку, обережно накрив нею ворону, підняв та поніс додому під невдоволені крики всієї одеської мафії з чорного піря за спиною.
У квартирі я поклав її на підвіконня, спробував роздивитися перелом. У відповідь птах вчепився мені у палець. Я зойкнув, загорнув її дзьоб у стару ганчірку й судомно з усмішкою облаявся під ніс.
Дзвінки у ветеринарну клініку нічим не допомогли вони такими не займалися. І знайомих, у кого питати, не було. Розгубившись лише на хвильку, згадав: ти ж розумний хлопець, автомеханік щось придумаєш…
Я посадив поранену у низеньку коробку, вистелив її старими рушниками нехай сидить на мякому. Назвав одразу Ганна.
Кілька годин я майстрував шину: використав деревяні палички, гострий ніж, ізолентою все скріпив, акуратно прикріпив до лапки. Зняв тканину з дзьоба.
Ганна одразу спробувала вкусити ще раз.
Та заспокойся вже! Я ж тобі допомагаю, сказав я, хоч і сам ледь стримав нерви. Їсти ж і пити теж треба і тобі, і мені.
Погуглив, довідався, що потрібно до рибальського магазину. Я купив опаришів та червяків, а в аптеці шприц і пінцет. За годину вже годував Ганну, затискаючи дзьоба, запихаючи їй добичу й капав воду шприцом до горла. Ворона кидалася, каркала й плювалася. Я ж бурчав, але справу довів до кінця, поки обоє не втомилися до нестями.
На ранок усе повторилося: наполеглива боротьба, крики, і раптом за вікном зявився великий крук. Чорно-синій, розумний, пильно стежив за нами з підвіконня.
Навіть не знаю, чому вирішив може, то її чоловік?
Відкрив вікно.
Пригощайся, куме, посміхнувся йому я, зовсім не думаючи, що виглядаю диваком. Це ж твоя Ганна. Я намагаюся допомогти.
Крук обережно зайшов у кімнату, наблизився до коробки. Ганна заскрипіла. Крук розгорнув крила і закаркотів щосили.
Та що ти на мене каркаєш?! Я ж не ворог, ліку й годую твою дружину, а ти ще голос підвищуєш! вже обурено гаркнув я.
Пів години ми спілкувалися я з круком, крук зі мною. Допоки обом не стало незручно: я замовк, він захрип.
Без слів я підсунув йому дві коробки з опаришами й червяками. Він уважно роздивився, наче перевірив, та зїв.
Ну от, ще й ображаєшся. Я ж для гостей старався, вголос сміявся я.
Крук підійшов до Ганни і пестливо став перебирати їй піря.
Ось воно, кохання! щиро зворушився я. Не хвилюйся, друже, я витягну вашу Ганну.
Вночі крук полетів, а зранку повернувся постукав дзьобом у вікно, зачекав, оглянув Ганну і спокійно поснідав. Аж смішно стало: Доброго ранку, друже. Схоже, ми порозумілися.
Годував Ганну, крук пильно спостерігав. І тут мене мов струснуло:
Йой, схопився за голову. Я ж нічого не подзвонив! Не забронював столик!
Набирав номер руки тремтіли.
Вибачте, будь ласка почав казати. Розповів усе чесно: воно ж і смішно, і прикро водночас.
Значить, якась там ворона важливіша за мене?! обурилася дівчина, перебила і кинула слухавку.
Я важко зітхнув, глянув на крука.
Ну от і все. Побачення навіть не почалося
Раптом крук стрибнув на стіл, розправив крила, випнув груди і пройшовся туди-сюди, мов генерал.
Я засміявся:
Ну ти актор. Думаєш, не варто перейматися? Тримайся, мовляв, не кисни?
У цей час у двері подзвонили. На порозі стояла сусідка з пятого поверху, Марія завжди приємна й чемна.
Вибачте, будь ласка почала вона обережно. Ви, мабуть, помічали біля ваших вікон вже кілька днів вороняча зграя кружляє. Усе гаразд?
Заходьте, побачите самі
Вона зазирнула у кімнату завмерла.
Ви рятуєте ворону? вражено запитала.
Ганна, пояснив я.
А крука звати Богдан, розсміялася вона.
Її сміх був такий ясний, що я аж розгубився давно не чув нічого приємнішого. Мені раптом стало байдуже до невдалого побачення.
Богдан, крук, почав позувати, і Марія ще раз засміялася. Відтоді все стало простіше. Богдан почав довіряти Марії: ледве вона зявлялася, як він намагався бути ближче, прихорошувався, поводився, як кавалер. Вона червоніла й сміялася.
Ганна зрозуміла, що їй бажають добра вже не кидалась, їла сама, швидко йшла на поправку. Я навіть дав Марії запасного ключа: коли працював у другу зміну, вона приходила годувати пташку.
Марія мені все більше подобалася. Я вже майже наважився запросити її на справжнє побачення, як сталося ще одне.
Пізно ввечері повертався додому, притискав маленьку коробочку купив у ювелірній срібний ланцюжок з маленьким червоним сердечком, хотів подарувати Марії.
Темніє. Під моїм підїздом зненацька зявилися двоє. Один витягнув ніж.
Давай гаманець, телефон і знімай куртку! гаркнув другий.
Я не встиг злякатися.
Над головою раптово прорізався лемент з неба звалилися десятки ворон. Крики, тріск, розпач, мокрота крил, дзьоби, ніби молотки. Нападників зметено, як ганчіря.
Я прибіг додому. Вранці
На порозі бліда Марія, голос тремтить.
Боже, ти живий! Я думала, що це тебе
Що сталося?
Вночі вороняча зграя напала на двох грабіжників. Їх зараз у лікарні. Кажуть, під Дніпром такого ще не було
Я полегшено усміхнувся й згадав:
А я тобі подарунок купив.
Та навіщо почала вона, але коли побачила ланцюжок, поцілувала мене в щоку.
Це чудово, дякую.
І тут раптом Оце знову «але»!
Мов чорна стріла, Богдан вихопив прикрасу, підлетів до Ганни поклав біля її лап.
Ми з Марією розсміялися.
Куплю нову, пообіцяв я.
Богдан гордо розправив крила, гучно «Кра-кра!» святкував перемогу. Ганна притулила ланцюжок до себе, сховавши в коробці.
А ми з Марією стояли на порозі й цілувалися. Бо що ще важливо?
Головне, щоб у домі була сімя навіть якщо вона з крилами.
