Тієї ночі я випровадила сина з його дружиною за двері та забрала в них ключі настав момент, коли я зрозуміла: годі.
Минув тиждень, а я досі не можу відійти. Вигнала з дому власного сина і його жінку. І знаєте що? Не відчуваю провини. Ані трохи. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене піти на такий крок.
Все почалося пів року тому. Як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мрію про чашку чаю та тишу. А що бачу? На кухні мій син Тарас і його дружина Соломія. Вона ріже ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого й не трапилося, посміхається:
«Привіт, мамо! Вирішили завітати!»
З першого погляду нічого страшного. Завжди радію, коли Тарас приходить у гості. Але тоді я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою хату та залишилися.
Виявилося, їх виселили з орендованої квартири пів року не платили за житло. Адже я казала їм: не беріть те, чого не можете собі дозволити! Виміряйте бажання за можливостями. Але ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося бігом до мами.
«Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру», запевняв син.
Я, наївна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень не кара. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знала, до чого це призведе
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру вони навіть не починали шукати. Зате влаштувалися на славу. Жили, як у себе: ні в кого не питали, нічого не робили, нічим не переймалися. А Соломія Боже, як я про неї помилилася.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями бігала по подругах, а коли залишалася вдома лежала на дивані з телефоном. Я поверталася з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона наче на відпочинку в санаторії. Навіть чашки за собою не помила.
Одного разу обережно запропонувала: може, варто знайти додаткову роботу? Їм було б легше. І тут же почула у відповідь:
«Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.»
Я їх годувала, платила за воду, світло, опалення. Вони не дали навіть гривні. А ще вміли влаштовувати скандали, якщо щось було не по них. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Соломія сміються, щось обговорюють. А в мене зранку на роботу. Вийшла до них:
«Діти, чи скоро ляжете спати? Мені зранку рано вставати!»
«Мамо, ну годі драми», відповів Тарас.
«Пані Олено, не треба нервів», додала Соломія, навіть не обернувшись.
Я відчула, як щось усередині мене обірвалося.
«Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.»
«Що?»
«Чули. Виходьте.
Або я сама почну складати ваші речі у мішки.»
Коли я повернулася, щоб йти до своєї кімнати, Соломія щось буркнула. Це було занадто. Мовчки взяла три великі мішки й почала складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але вже було запізно.
«Або виходите зараз, або викликаю поліцію.»
За півгодини їхні речі стояли у передпокої. Забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мені вже було байдуже. Закрила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за пів року у тиші.
Куди вони пішли не знаю. У Соломії є батьки, купа подруг, завжди знайдеться диван. Впевнена, вони не пропали.
Не шкодую. Вчинила правильно. Бо це мій дім. Моя фортеця. І я нікому не дозволю його топтати брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
