Тієї ночі я виставила сина та його дружину за двері й забрала в них ключі. Настав момент, коли я усвідомила — досить.
Минув тиждень, а я досі не прийшла до тями. Я вигнала з дому власного сина й його дружину. І знаєте що? Я не відчуваю провини. Ані крихти. Тому що це була остання крапля. Вони самі змусили мене прийняти це рішення.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та спокій. І що ж я бачу? На кухні — мій син Олесь і його дружина Мар’яна. Вона ріже ковбасу, він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
— Привіт, мамо! Вирішили провідати тебе!
На перший погляд — нічого страшного. Я завжди рада, коли Олесь заходить у гості. Але потім я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто врилися у мою квартиру й залишилися.
Виявилося, їх виселили з орендованого житла — півроку не платили за квартиру. Я ж казала їм: не беріть понад свої можливості! Знайдіть щось простіше, жийте скромніше. Та ні. Їм подавай центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все посипалося — бігом до мами.
— Мамо, ми лише на тиждень. Обецаю, шукаю квартиру, — запевняв мене син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень — не вирок. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, до чого це призведе…
Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Шукати квартиру вони навіть не збиралися. Зате дуже швидко влаштувалися. Жили, як у себе: не питали, не радилися, не допомагали. А Мар’яна… Боже, як же я в ній помилилася.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тусувалася з подругами, а якщо залишалася вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона — ніби відпочиваюча в санаторії. Навіть чашку за собою не помиє.
Одного разу я обережно зауважила: може, варто знайти підробіток? Вам було б легше. І одразу отримала у відповідь:
— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, газ. Вони не дали жодної гривні. І до того ж ще й влаштовували скандали, якщо щось було не так, як їм заманеться. Кожне моє зауваження переростало у бурю.
А потім, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу у ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Олесь і Мар’яна сміються, щось обговорюють. А я зранку — на роботу. Я вийшла до них:
— Хлопці, ви взагалі збираєтеся спати? Мені вставати о шостій!
— Мам, ну не заводи, — сказав Олесь.
— Пані Людо, годі істерик, — додала Мар’яна, навіть не повертаючись.
Я відчула, як у мене щось обірвалося.
— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
— Що?
— Чули. Збирайтесь. Інакше я сама почну викидати.
Коли я повернулася, щоб піти до кімнати, Мар’яна хмикнула. Ось це було помилкою. Я мовчки взяла три великі сумки й почала складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
— Або ви йдете зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Я забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише роздратування й докори. Але мене вже ніщо не хвилювало. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку — у тиші.
Куди вони пішли — не знаю. У Мар’яни є батьки, купа подруг, завжди знайдеться диван. Впевнена, вони не пропали.
Я не шкодую. Я вчинила правильно. Бо це — мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
