**День 28 серпня 2023р.**
Сьогодні рано вранці я прокинулася від дивного сну. Уві сні мій син, Олекса, стояв на ґанку нашого будинку в селі Яреськів і стуком постукував у двері. Я різко зреагувала: підскочивши, босими ногами помчала до входу, очікуючи бачити його. Але нічого лише темрява і холодний подих вітру. Сни часто вводять в оману, та я все одно відкриваю двері назустріч невідомому.
Засіла на сходинці ґанку, намагаючись вгамувати прискорене серце. Тиша огортала мене, наче густий шарф узимку. Раптом почувся тихий шипіння, немов листя шурхотіє.
«Знову котеня в кущах заплуталось», подумала я і вирушила рятувати малюка, як робила це багато разів. Але коли я схопила за крихку ганчірку, що визирала зі схиленого куща, зрозуміла, що це не кіт, а старенька кольорова пелюшка. Я потягнула її сильніше і
В кутку пелюшки лежав крихітний немовлячок. Малюк був повністю голий, мокрий і безсиллям обмаль. Пупок ще не відрізався явно новонароджений. Він не міг навіть крикнути: був слабким, зневодненим і, напевно, голодним. Коли я підняла його на руки, він ледь повизукав.
Не розуміючи, що робити, я притиснула його до грудей і підбігла до будинку. Знайшла чисте простирадло, обгорнула хлопчика, накрила теплою ковдрою та швидко підігріла молоко. Після миття пляшечки знайшлася ще одна соска, залишена ще з весни, коли я годувала нашого козенятка. Малюк смоктав її, а потім, задоволений і зігрітий, заснув.
Ранок настав, а в голові лише одне ця знахідка. Мені вже за сорок, і в селі мене називають «тітка». Втратила чоловіка і сина на війні дві тяжкі рани, які ще не загоїлись. Самотність довго була моїм наймірнішим супутником, і лише час навчив мене довіряти лише собі.
Тепер я стояла перед цим беззахисним життям і не знала, куди вести далі. Дитина спала, м’яко соплила, як усі маленькі діти. Я вирішила порадитися зі своєю сусідкою Галиною. Галина жінка, що живе без сімейних звязків, без втрат і без «похоронок». У її будинку завжди панує спокій, а її ґанок обрамлений шалі, з якої вона щодня ловить сонячні промені. Після моєї розповіді вона кивнула:
Ну, а навіщо це тобі? і повернулася до хати. Я помітила, як на вікні підскочила шторка ще один нічний залицяльник, можливо, мрія чи спогад, який намагається зайти.
«Навіщо? І справді, навіщо?» шепотіла я собі.
Повернувшись до будинку, я погодувала дитину, загорнула його в сухе, зібрала трохи їжі і рушила на автобусну зупинку, сподіваючись схопити попутку до міста. Після п’яти хвилин чекання підїхала вантажівка, що їхала до Києва.
До лікарні? запитав водій, поглянувши на пакунок у моїх руках.
Так, до лікарні, відповіла я, стримуючись.
У притулку, коли оформляли документи, я не могла позбутися відчуття, ніби щось роблю не так. Порожнеча в душі була такою ж, якою була, коли дізналася про смерть чоловіка, а потім і сина.
Як назвемо хлопчика? Яке ім’я йому? спитала мене завідувачка.
Ім’я? задумалася, а потім, несподівано, відповіла: Льоша.
Гарне ім’я, сказала вона, у нас багато Олексіїв і Катерін, а ось і твоє дитя справжній дар, навіть коли доля викидає камені.
Її слова вразили мене, і я повернулася додому ввечері, ввімкнувши лампу в порожньому будинку. На полиці лежала стара пелюшка Льоші, яку я колись лише відклала. Тепер я взяла її в руки, сіла на ліжко і, машинально, розглянула стару мокру тканину. У кутку я виявила маленький вузлик, у якому сховався брудний листок і простий оловяний хрестик на шнурку.
Розгорнувши листок, я прочитала:
«Мила жінко, пробач. Ця дитина не потрібна мені. Я заплуталася в житті, завтра мене не буде. Не залишай мого сина без любові, догляду і захисту».
Після цього я розплакалася, як під час великої бурі. Сльози лилися річкою, і я зрозуміла, що все, чим була, вже виплакала.
Згадала, як колись виходила заміж і була щаслива з чоловіком, а потім з’явився Олекса ще одне джерело радісті. Село заздрило мені, бо я світилася від кохання.
Перед війною син закінчив курс водія і обіцяв возити мене на новій машині, яку йому обіцяли в колективній фермі. А потім лихо. У серпні 2022р. принесли «похоронок» на коханого чоловіка, а в жовтні на сина. Щастя Тетяни, здається, згасло назавжди.
Тепер я, як і багато наших сільських жінок, що вночі чують шурхіт кущів і відкривають двері в темряву, знову не можу знайти спокій. Вранці я поїхала до Києва, і завідувачка притулку одразу мене впізнала, не здивувалась, коли я заявила, що хочу взяти хлопця назад, бо так наказав мій загиблий син.
Добре, сказала вона, допоможемо з документами.
Згорнувши Льошу в теплу ковдру, я вийшла з притулку з новим відчуттям у серці. Тяжка туга розтанула, а на її місці зявилося щастя і кохання. Якщо доля призначає людині бути щасливою, то вона обовязково буде.
У порожньому будинку на стіні висіли фотографії чоловіка і сина. Тепер їхні обличчя здавалися інші не сумні, а світлі, мякі, підбадьорливі.
Я притиснула до себе маленького Льошу і відчула, що стану сильною, бо йому ще довго потрібна моя допомога і захист.
А ви допоможете мені? промовила я до фотографій.
Минуло двадцять років. Льошка виріс добрим молодим чоловіком. У всіх дівчат була мрія про щастя з ним, а він вибрав ту, що запала у його серце Людину, яку назвали Люба.
Коли Люба прийшла до мене познайомитися, я нарешті зрозуміла: мій син став справжньою людиною, і я благословила їх.
Ми відсвяткували весілля, молодята почали будувати власне гніздечко, у їхньому житті зявилися діти, а наймолодшого сина назвали Льошком. Тепер я багата на рідних і на любов.
Однієї ночі я прокинулася від шуму за вікном і, мов звичка, вийшла до дверей. Гроза наблизилася, блискавка миготіла вдалині.
Дякую тобі, синку, тихо сказала я у темряву, тепер у мене три Льошки, і я їх усіх люблю.
Велике дерево, яке посадив мій чоловік, розхиталося під грозою, а блискавка розсипалася, наче сонячна посмішка нашого Льошки.
Записую це в щоденник, бо хочу памятати, що навіть у найтемніші часи світло може прорости.
