Тетяна Іванівна сиділа в холодному хижині, де пахло вологістю, порядок давно не наведений, та все знайоме, тут вона господиня, лише сили розтратила на тривоги, не знає, з чого починати. Серце стискає образ обриву, сліз вже немає, а по дорозі всюди вона плакала. Стіни, мов старі друзі, зцілювали, думала вона, і душа підліжить з часом. У важкому пальто й теплій шапці, руки й ноги крижанохолодні, вона сперла голову на стіл і почала згадувати своє життя.
Найдорогоцінніше у ній донька Зоряна. Хворіла вона з самого народження, чоловік то і казав: «То не дітино, що вночі не спиш, ліки розпилюєш, краще здорову дитину народи!» А як? Вона ледь до терміну тягнула, у сорок другому році народила, вже і не думала, бо двох дітей у передчасних роках втратила, на щастя жіноче вже не сподівалась. Незабаром чоловік пішов до іншої, у сусідське село переїхав, нова дружина й сина подарувала, про хвору доньку більше не хотів чути.
Зоряна росла, з кожним роком ставала міцнішою, красивішою. Мати навіть не помічала, як дочка переросла в жінку, а на плечах жінки накопичилося багато турбот: працювала в колгоспі сумлінно, домашнє господарство важко витримати одній, донька допомагала, та без чоловіка в селі важко. Згодом приїхала і свекруха, бо самотньо жити стало нестерпно. До Тетяни підходив вдовецьвисокосний, та вона відмовилася, бо перед донькою соромно. «Як можна чоловіка в хату привести? Ми ж не потребуємо їх, я вже заміжня, доньку вивела, і все, заради Зоряни треба жити». Свекруха вже не встала з ліжка, важко її підняти, то просить випити, то перевернути на інший бік.
Зоряна отримала освіту, познайомилася з хорошим чоловіком і за коханням вийшла заміж. Через два роки після шлюбу народилася маленька Анюта.
Зоряна не хотіла сидіти вдома, гроші не шкодять, іпотеку ще платили. Попросила матір:
Мамусю, люба моя, переїдь до нас, буде веселіше, допоможеш, бабуням вже немає, тобі самотньо.
Тетяна відповіла:
Ні, Зоряно, у мене корова, кішка стара, город, як я залишу дім?
Продавай вже цю корову, молока мало дає, кішку не жалко, сусідка Олена доброзичлива, візьме, через тиждень чекаємо!
Тетяна не могла відмовити своїй крові, адже хто ще допоможе? Сусідка взяла корову і кішку, син, невістка і внуки живуть з нею, обіцяли допомагати, присматри за будинком. Так Тетяна переїхала в місто, у Київ. Донька з зятем працювали допізна, вона з онучкою гуляла, годувала, ще вечерю приготувала встигала.
Анюта дуже схожа на маму, у бабусі в ній душа не спала, дні й ночі були разом, щасливо, дочка майже не хворіла. У чотири роки Зоряна вирішила віддати малычку дитячий сад, щоб розвиватися, з однолітками спілкуватися.
Аж раптом ставлення матері різко змінилося: зять постійно незадоволений приходив, Зоряна казала, що часто свариться з чоловіком через маму, бабуня маленьку балувала, непосидючий дитина виростає, у садок зі сльозами йде, бабцю любить більше, ніж рідну матір.
Тетяна Іванівна ходила, ніби в тумані, не розуміла, що таке, і не очікувала, що донка так скаже:
Ти, мамо, нам більше не потрібна, їдь додому, Анюта ходить у садок, іпотеку сплатили, сама бачиш, у двокімнатній квартирі тісно, і тобі краще буде.
Хотілося вмерти на місці, не могла повірити, що таке можна сказати матері. Зібрала трохи речей, встигла на автобус, думала лише, щоб не розплакатися. Анюта ззаду ходила, просила бабусю прогулятись.
Зять довіз до автовокзалу, мовчки висадив, навіть не попрощався. Дочка з кухні не вийшла, хоч і любила, це точно знало материнське серце, скоріше плакала, не хотіла, щоб мати її в сльозах бачила.
Ось так вона опинилася вдома. На вулиці почався дощ, від такої погоди ще холодніше стало. Тетяна, немов у сновидінні, почула грубий голос і образи. У дім увійшла сусідка.
Ой, Танько, це ти? Я вже думала, що хтось твій дім розграбує. Привіт! Чому в темряві сидиш? Вставай, підемо до нас. Давайдавай, моя Надя млинці пече, посидимо, поговоримо, скількитаки років не бачились.
Сусідка майже тягнула Тетяну за руку, розповідала:
Мої внуки вже в школі, добре вчаться, не балуються, а твоя корова цього року телятко нам подарувала, ми на завод відправили, сама побачиш, яка красуня, таку не треба продавати, можеш собі взяти.
Діти з радістю зустріли, мов рідня, кішку принесли, розповідали, яка вона розумна і лагідна. Мусямурка почала муркотіти, впізнала свою господиню.
Тепер хотілося плакати від радості, бо не одна, слухала історії про село, про веселе життя великої дружньої родини, всі сміялися, а головне ніхто не запитав, чому повернулася, не попередила.
Син сусідки після вечері сказав:
У нас будинок великий, ти, тітка Таня, поки у нас живи, навіть не думай відмовлятись, не відпустимо. Я дах підліплю, дрова привезу, печку відремонтую, трубу прочищу. Ось так підстрою твій дім, тоді, якщо захочеш, перейдеш, а може, і у нас залишишся.
Худенька старенька посміхалася, їй стало тепло, душу зігріла людська доброта. Життя у Березовці продовжувалося, мов у дивному сні.
