Батьків я знала тільки зі стареньких фоток у бабусиному альбомі. Так вже склалася моя доля: мама померла, коли я зявилася на світ, а тато після цього горя навіть дивитися на мене не хотів і офіційно відмовився від мене. Рятівником став дідусь забрав мене прямо з пологового і з того часу став моїм головним охоронцем і порадником.
Дідові кидати роботу було якось не з руки, тому найняв для мене няню, яка мала більше нервів, ніж навіть директор ринку на Троєщині. Няня була зі мною доти, доки дід повертався з роботи. Потім стало простіше я пішла в дитсадок. Час летів, а ми з дідом лайками не розмінювалися навіть в підлітковому віці, коли я перестала слухати і голосно слухала «Океан Ельзи», завжди можна було знайти спільну мову. Я завжди дякувала долі, що він був поряд страшно уявити, ким би я стала без нього.
Подяку показувати треба не словами, а справами, от я й тягнулася допомагати по дому й старалася гарно вчитися. Він пишався тим, що його онучка золото: і на олімпіади в школі ходить, і на спортивних змаганнях медалі бере.
Дідусь допоміг і професію вибрати. Я давно захоплювалася біологією, але таки не могла вирішити медициною займатися чи ні. Тоді він познайомив мене зі своїм другом крутим лікарем із Києва. Ми поговорили, і зрозуміла я одразу: ось що моїй душі треба!
Всі студентські роки пролетіли в навчанні, стипендію я проїдала, як всі студенти, борщами в їдальні. Практику проходила в найкращій лікарні міста нашого знаменитого Охматдиту. Було важко, нерви здавали часто, але я вперлася й стала нейрохірургинею!
Як тільки університет закінчила, на мене вийшов директор фешенебельної приватної клініки з Києва і запропонував роботу. Ну, дівчата, ну хіба це не мрія? Я, звісно, одразу погодилась. Почалися важкі трудові будні, нескінченні операції і тут я могу похвалитися: ще не було жодної невдалої! За рік мене вже запрошували читати лекції і не абикому, а навіть бувалим лікарям! А ще за три роки вже й світ мене знав: як кліпаєш прізвищем, а воно вже у міжнародних медичних журналах! Ми з дідом особливо не дивувалися, коли мені запропонували роботу у США. Помізкували чого ж не спробувати?
Зібрались та й гайда за океан. Але дід не довго витримав: ну не його то ці американські хот-доги й незрозумілий фаст-фуд! Захотів додому. Я б і сама повернулась, якби тут не закрутилася ураганом: зустріла тут своє кохання. Він Теодор, українське міцне коріння, але з Чикаго, хірург із сусідньої клініки. Спершу були просто друзі, потім почали зустрічатися, а далі вже й разом орендували квартиру з кішкою Машкою. Розписуватись вирішили у Львові я так хотіла, щоб дідусь провів мене до вівтаря. Намагалася вмовити його приїхати до мене в Штати, а він уперся: «Мої роки моє багатство, хочу бути похованим вдома, у своїй хаті».
В той же день, коли ми з Тео і дідом ледь не посварилися, граючи у «Монополію» (бо дід уже для виграшу й хату на Оболоні заставив), задзвонив мій тато Почав він здалеку мовляв, вітаю з весіллям. А я вже не мала сил ні на які слова, тож спитала прямо: «Що тобі треба?» А він мені:
Грошей хочу, доню! Ти тепер як справжня пані живеш, ще й багатого чоловіка надибала, гроші лопатою гребеш! Що тобі, шкода батьку трохи скинути?
Я довго ту маячню слухати не стала, відбила дзвінок і заблокувала номер раз і назавжди.
Не маю уявлення, звідки нахабство: обзиває себе «родиною», коли сам від мене відмовився.
Родина для мене це дідусь і Теодор. Для них я і зірку з неба дістану. А тато хай живе, як знає: для мене він чужий!
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
