Кажуть, що до старості кожен збирає те, що посіяв. Хтось — теплі почуття та повагу рідних, а хтось — лише холод вітру, коли двері зачиняються перед носом. Мою свекруху, Надію Степанівну, важко було назвати ласкавою жінкою. Вона завжди трималася гордо, суворо, ніби всі навколо були їй щось винні. Особливо — її єдиний син. І вже точно — я, «ота сама дівка, що відвела сина від матері».
Багато років тому, коли я була у другій дикретній відсутності, а чоловік втратив роботу, ми не витягли іпотеку. Попросилися до свекрухи — у її просторий «трикутник» у Харкові, що дістався їй від батька. Там тоді жили вона, її молодший син Андрій, а тепер ще ми з чоловіком та двома малими дітьми. Ми сподівалися, що це тимчасово. Але все швидко перетворилося на пекло.
Надія Степанівна не пропускала нагоди докричати. Діти їй заважали, пахли не так. Іграшки на дивані викликали лють. Їжу для немовляти вона звала «смердючою бурдою», яка зайняла її холодильник. Я мовчала. Терпіла, аби не робити ще гірше. Та одного дня вона сказала прямо:
— Набридли мені. Збирайтеся. Їдьте. Більше не можу жити в цьому цирку.
Ми були принижені. Грошей після продажу старої оселі та виплат по кредитах майже не залишилося. Ледь зібрали на маленьку хатинку під Дергачами — без води, без каналізації. Всє «зручності» — у хліву в кінці подвір’я, воду носили з криниці.
Крок за кроком ми почали будувати своє життя. Вклали материнський капітал, взяли ще один кредит. Десять років — і нарешті заїхали у власний будинок. Не палац, але з душем, опаленням, новою кухнею. І ось, коли здавалося, що найгірше позаду, і ми зважилися на третю дитину, доля знову постукала у наші двері. А точніше — сама свекруха.
Я почула, як відчинилася калітка. На порозі стояла Надія Степанівна, у пальті, з валізою й обличчям, розпухлим від сліз. Коли чоловік відчинив двері, вона буквально впала йому на груди. Ридала так, ніби поверталася не до дому, а до порятунку.
Ми впустили її, посадили. Чоловік дзвонив братові — без відповіді. Свекруха прийшла до тільки ввечері.
Виявилося, після того, як ми поїхали, вона взялася «перевиховувати» молодого сина. Шепотіла, що старший — зрадник, а я зруйнувала їхню родину. У підсумку Андрій одружився і пішов від матері. Але ненадовго. Він забрав її до себе, разом із молодою дружиною. Спочатку було тихо. А потім у них народилася дитина. Свекруха знову заспівала стару пісню: запахи, шум, борщ не той. Тільки невістка виявилася не я — терпіти не збиралася.
Поступово Надію Степанівну виселили з її кімна наОтож, зараз вона сидить у нас за столом, дивлячись на дітей, і я чую, як у її голосі з’являється щось нове — тремтіння, яке раніше вона приховувала за суворими словами.
