Ти знаешь, стояла я тогда у краю могили й дивилась, як труну з батьком опускають в землю на Байковому. Холодно було той пронизливий листопадовий вітер крутить чорну стрічку на вінку, лізе під пальто, і плечі автоматично хочеться підтягнути, щоб хоч трохи зігрітися.
Поряд всхлипувала тітка Галина ми, якщо чесно, бачилися від сили три рази за все життя. Мама трималася гідно, але пальці її, що стиснули мою руку, були крижані.
А батько…
Дивилась на труну й не могла зрозуміти, що я відчуваю.
Абсолютне нічого.
Повна порожнеча всередині як у холодному домі, де давно вимкнули батареї.
Гарний чоловік був, озвався хтось за спиною. Нехай йому легка земля.
Я ледве стримала сміх.
Гарний?!
Звідки вони знають?!
В житті бачили його хіба на святах: тверезий, усміхнений, з баяном. «Золоті руки», «душа компанії», «веселий чоловік».
І все.
Вони не знали, яким він був вдома.
Я прикрила очі а пам’ять викинула образ: мені років сім, прокидаюсь посеред ночі від шуму. Він завалюється в коридор, ледве тримається на ногах, від нього тягне алкоголем і чимось кислим. Мама тягне його до кімнати, він виривається, розмахує руками, кричить: «Ти мене не поважаєш!» Я затуляю очі та тягну ковдру аж під підборіддя, щоб нічого не бачити й не чути.
Зранку батько сидить на кухні з винним виразом, п’є розсіл і каже: «Вибач, доню, зірвався. Більше такого не буде».
Але завжди повторювалось.
Знову й знову.
Я відкрила очі. Труну вже засипали землею, на горбочку лежали вінки. Люди рушили до виходу з кладовища. Мама легенько торкнула мій лікоть:
Ходімо, доню. Поминки ще
За столом я сиділа, ніби чужа. Їла, кивала відповідала на співчуття. А всередині одна думка гупала, від якої хотілося вити:
«Чому я нічого не відчуваю? Чому не боляче?»
Ввечері, коли всі розійшлись, ми лишилися з мамою на кухні. Пили чай, мовчали. Потім мама сказала:
Уяви, я зараз подумала… Таке дивне.
Я підняла очі.
Я подумала, що більше не страшно. Що він вже не впаде десь, не зникне, не замерзне. І ми можемо просто… жити.
Я дивилась на маму й бачила в її очах той самий жах, що й у мене. Жах від того, що замість горя полегшення.
Я погана? тихо питає мама.
Я пересіла ближче й обійняла її за плечі.
Ні, мамо. Ми не погані. Просто дуже втомилися.
Ми так і сиділи до ранку. Згадували не як він пив, а інше: як змайстрував мені ляльковий будиночок, як навчав кататися на велосипеді, як одного разу приніс з базару величезний кавун, і їли ми його всі разом на підлозі, бо за столом не помещалися.
Він був різний. І це теж правда.
Потім мама пішла спати, а я залишилася сама. Взяла телефон, написала чоловіку: «У мене все нормально. Завтра приїду».
І раптом відчула: вперше за ці дні дихаю рівно. Без тривоги. Без постійного очікування дзвінка з поганими новинами. Без того гнітючого фону.
Батько помер. І нарешті життя стало тихим.
Я знала ця думка ще повертатиметься, ще не раз прокинуся серед ночі з відчуттям вини, що тітка Галина й інші родичі будуть шушукатись: «Яка черства, навіть не плакала».
Але зараз, у цій затишній квартирі, де не пахне алкоголем і не лунають нічні сцени, я дозволила собі одну хвилину чесності.
Пробач, тато, тихо сказала я у пустоту. Я тебе любила. Чесно. Але так втомилася ненавидіти
Ранком я поїхала.
У потязі, що мчав з Києва на Львів, довго дивилася у вікно на сірий листопадовий пейзаж, а потім дістала блокнот і записала думку, що остаточно сформувалася:
«Діти алкоголіків не плачуть на похоронах. Вони уже наплакалися за роки життя поруч з цією хворобою. І вони не черстві. Вони просто вижили».
Я закрила блокнот і вперше за довгий час усміхнулася.
Потяг ніс мене у нове життя. У життя, де нарешті не треба боятисяІ я знала: тепер, кожного разу, коли листопадовий вітер закручуватиме чорну стрічку на чиємусь вінку, я згадуватиму і горе, і полегшення. Але це буде не про вчорашню порожнечу, а про сьогоднішню силу ту, що народжується з чесності з собою. І коли потяг зупинився у Львові, я ступила на перон і вперше відчула відтепер я йду туди, куди захочу сама.
Світ був усе ще холодним, але вже не безнадійно порожнім. Я дихала глибоко, стояла спокійно, і була готова до власного життя.
