Сьогодні мені 70. Я сама, як та сосна в полі. Моя донька вважає мене тягарем. Вона заміжня вже двадцять років і намагається навіть не згадувати про мене.
— Катрусю, приїдь будь ласка ввечері. Мені так важко самій…
— Мамо, у мене роботи – як на ріллі! Доки я можу слухати твої скарги?! Гаразд, заїду…
Я розплакалася – не від злості, а від болю. Стільки років я віддала своїй єдиній доньці, жила заради неї, виховувала сама… А тепер така «подяка». Мабуть, я її занадто розпестила.
Коли Катрі було одинадцять, я вперше за багато років дозволила собі щастя – почала зустрічатися з чоловіком. Донька влаштувала такий галас, що я, заливаючись слізьми, розлучилася з тим, кого справді кохала. А вона лише задоволено посміхнулася.
Тепер я стара. І повністю сама. Ні підтримки, ні турботи – ні фізичної, ні моральної, а вже тим більше фінансової. Моя Катря двадцять років як заміжня. Живе своїм життям. Їй зручніше просто забути, що я існую.
У мене троє онуків. Але я їх майже не бачу. Чому – не знаю. Можливо, тому що їхня мати вважає зайвим підтримувати зі мною зв’язок.
Того дня мені було особливо погано. Подзвонила Катрі:
— Мені призначили уколів курс. Ти ж медсестра, може, зробиш?..
— Ти що, хочеш, щоб я щодня до тебе їздила?! Це жарт такий?!
— Катю, я ж не дійду до поліклініки. Сніг, ожеледиця – впаду ж…
— То в тебе гроші є, щоб мені заплатити? Я безкоштовно кататися не збираюся!
— Нема… Грошей нема…
— Ну й усе тоді, мамо! Звертайся до когось іншого!
Я мовчки поклала слухавку. Вранці вийшла за дві години до прийому, щоб дійти до поліклініки. Ішла вздовж дороги, чіпляючись за паркани, плакала. Не від болю, а від безнадії.
Біля входу до поліклініки до мене підійшла жінка:
— Заходьте без черги. Ви чого плачете? Щось болить?
— Ні, — відповіла я. — Це зовсім не від болю…
Вона не пішла. Ми розговорились. Я вперше за багато років розповіла комусь усе. Просто тому що більше нікому.
Її звали Олеся. Виявилося, що живе вона у сусідньому будинку. Після прийому вона настояла, щоб я зайшла до неї на чай. Сьогодні вже не пригадаю, як дісталась додому – пам’ятаю лише теплий чай з калиною та її спокійний голос.
У мій сімдесятий день народження Олеся прийшла до мене з тортом і свічками. Катря навіть не подзвонила. А Олеся сказала:
— Ви так схожі на мою маму… Мені з вами тепло, розумієте?
Вона почала приходити частіше. Допомагала по господарству, приносила продукти, супроводжувала до лікаря. Інколи я заходила до неї – пили каву, розмовляли, святкували разом дрібні свята. Разом навіть з’їздили на відпочинок у Карпати. Вперше за багато років я відчула себе живою.
Я довго думала, але все ж вирішила: свою двокімнатну квартиру перепишу на Олесю. Вона заперечувала, говорила, що їй нічого не треба. Та я бачила – вона піклується про мене не через вигоду. Просто по-людськи. Бо я стала їй як рідна.
Потім я переїхала до Олесі – самій жити вже було важко. Квартиру продали, щоб у Катрі навіть думки не виникло судитися з нею після моєї смерті.
Про доньку я не чула більше року. А потім, як грім серед ясного неба – дзвінок у двері. На порозі стояла Катря. Без «привіт» чи «як справи» вона закричала:
— Як ти могла?! Як могла віддати квартиру чужій жінці?! Ти мені все життя зіпсувала, а тепер ще й спадщину відписала?!
Вона кричала, звинувачувала, бажала мені смерті. А потім чоловік Олесі просто підійшов до дверей і сказав:
— Ідіть геть. І більше не приходьте.
Відтоді ми не бачились.
Знаєте, що найстрашніше? Не те, що рідна дитина мене відмовилась. А те, що мені вже й не боляче. Бо чужа жінка стала ріднішою за кров. Бо є люди, які піклуються не тому що мусять, а тому що хочуть.
І нехай собі осуджують. Нехай пошепки ведуть за спиною. Та я вперше за довгі роки відчуваю, що я потрібна. Не як обуза. А просто як людина.
