Там, де не чекаєш
Коли Олена вийшла з під’їзду, її рука ніби сама відмовилася надіти каблучку. Не тому що поспішала, не через забудькуватість — просто не наділа. Немов пальці самі полишили її на полиці в передпокої, мовчки, без пояснень. Вона зрозуміла це лише в тролейбусі, коли схопилася за поручень і раптом побачила голий палець. Порожній. Чужий. Без минулого.
Каблучка — весільна, з матовою смужкою посередині — залишилася вдома. Від чоловіка. Від Івана. Вона була з нею завжди. Навіть коли він приходив пізно, ховаючись за «робочими зустрічами». Навіть у ті дні, коли вони не розмовляли, тижнями живучи поруч, немов сусіди. Особливо тоді — адже каблучка здавалася останньою ниткою, що тримала їх разом. А тепер? Вона просто лежала в пилу між чеками та старою брошурою з банку. І ніщо не розпалося.
Ранок тягнувся важко. Пальто ніби налили свинцем — воно тягнуло за плечі, наче втомилося разом із нею. Повітря — липке, туманне, ні зима, ні весна. Сусідка у ліфті звично кивнула, не вдивляючись в обличчя, одразу заховавшись у екран телефону. На зупинці пахло сирістю та теплим асфальтом. Хтось поряд їв булочку, жуючи голосно, порушуючи чужий простір лише хрустотом. Олена слухала музику, але чула лише дзижчання — наче хтось не вимкнув старий телевізор у сусідній кімнаті.
Вона вийшла на пару зупинок раніше. Просто встала — і пішла. Через парк, де суха трава та сірі лавки нагадували забуті декорації. Під ногами хрустіли гілки, легкий вітер гнав по доріжці папірці та листя. Ішла, ніби шукала когось поглядом. Наче знала, що ось-ось хтось вийде з-за дерев. Ніхто не вийшов. Лише жінка з таксою, яка кивнула у відповідь. І підліток у навушниках, який не бачив світу навколо.
У кав’ярні на розі було затишно. Пахло корицею, теплим молоком і свіжообсмаженою кавою. Дзвіночок над дверима тонко дзвенів і замовк. Повітря обійняло її — м’яко, як плед. Олена замовила лате. Сіла біля вікна, де старий обігрівач гуде тихо, немов співає колискову. За склом вулиця тягнулася рівна, мокра, наче сновидіння. Вона відкрила блокнот. Почала малювати — лінії, кружечки, стрілочки. Схоже на карту метро. Але вони нікуди не вели. Просто рука, що рухалась без мети, без маршруту.
І раптом зрозуміла — вона не пам’ятає, навіщо їхала. Думки розплилися, як чорнило від дощу. І в цьому була не тривога, а полегшення.
За сусіднім столиком сидів хлопчик. Один. Років шість. У зеленій куртці. Їв круасан, розсипаючи крихти. Дивився у вікно. Олена відчула, як щось колюче стиснуло груди. «Раптом загубився?» — промайнуло. Серце стиснулося. Але до хлопчика одразу підійшла жінка — втомлена, з рюкзаком. Сіла поруч. Хлопчик сяяХлопчик сяяла, а Олена зрозуміла, що вже давно не почувала такого тепла у власному серці.
