Від неділі до неділі я існував, наче між двома повітряними стінами. Шість днів порожнечі й один день справжнього життя та навіть цей день був розписаний дзвінками й графіком, який затвердила колишня дружина Олена ще два роки тому. З десятої до шостої. Жодних запізнень. Жодного фастфуду. Жодних подарунків «просто так». Бо я, Павло, лише функція. Недільний тато.
Дочка Зоряна зустрічала мене біля підїзду із суворим виразом обличчя, як чергова по режиму. У її погляді читалось: «Ти запізнився на дві хвилини» чи «Сьогодні за планом кіно».
Ми ходили в кінотеатр на Хрещатику, гуляли в парку Шевченка, заходили до кавярні на Подолі. Говорили про школу, фільми, про її друзів. Ніколи про Олену. Ніколи про те, що буде після шостої, коли я відвозив її додому, а Зоряна, не озираючись, йшла до ліфта, до мами і її нового чоловіка, Дмитра.
Дмитро був «справжнім» татом. Жив з ними. Допомагав із уроками. На вихідних возив Зоряну з Оленою на дачу під Києвом. У них були свої жарти, спільні фото в Instagram. Я часто дивився ті знімки ночами, і відчував себе так, ніби краду чужу реальність.
Я намагався втиснути всю свою татовську любов в ці вісім годин. Виходило незграбно, натягнуто, неприродно.
Незручно питав:
Щось тобі потрібно?
Зоряна злегка знизувала плечима:
Усе є.
Це її «усе є» било дужче всякої образи. Воно значило: в мене є дім. А ти так, зайвий.
***
В один вівторок усе обвалилось.
Зателефонувала Олена. Її зазвичай стриманий голос був вимученим, тихим.
Павле Я щодо Зоряни. У неї лікарі підозрюють пухлину. Може бути злоякісна. Потрібна складна операція. Ціна велика.
Світ згорнувся до точки у слухавці. Потім Олена почала говорити про гроші: у них із Дмитром є заощадження, але бракує. Продають машину. Шукають варіанти. Вона не просила просто ділилася, як напарник у біді.
Я кинув світ, приїхав до лікарні. Побачив Зоряну маленьку й налякану в лікарняній піжамі. У мене розірвалося серце.
Поруч із нею, на стільці, сидів Дмитро, тримав її за руку, щось тихенько казав. Зоряна дивилась на нього, шукаючи підтримку.
Я стояв у дверях, зайвий. Недільний тато у будній день.
Тату усміхнулась слабко Зоряна.
Це «тату» прозвучало як рятівний круг. Я ступив ближче, але зміг лише незграбно погладити її по голові:
Все буде добре, сонечко.
Порожні слова
Олена стояла біля вікна у коридорі. Не обертаючись, кинула:
Гроші якщо можеш.
Я міг.
У мене була одна цінність колекційна гітара «Гібсон» 1972-го року. Мрія молодості, куплена за великі гроші.
Я продав її за половину ціни, аби швидше. Переказав Олені гроші, анонімно. Не хотів подяки. Не хотів, щоб Зоряна думала, ніби моя любов вимірюється гривнями. Нехай думає, це Дмитро все влаштував. У нього має бути право бути героєм. У мене тільки обовязок.
***
Операцію призначили на четвер. В середу ввечері я знову приїхав до лікарні, не міг сидіти вдома.
У палаті сиділа Олена. Дмитро кудись відлучився. Зоряна лежала із закритими очима, але не спала.
Мамо, тихенько сказала вона, попроси того лікаря, що приходив зранку, щоб не розповідав анекдоти. Вони невеселі.
Добре, відповіла Олена.
І скажи татові Дімі, щоб не читав про бізнес-плани. Нудно.
Скажу.
Я стояв за шторами, не наважуючись увійти. Чув, як Зоряна замовкла, а потім, ще тихіше:
А мого тата попроси прийти. Просто посидіти. Мовчки. І щоб почитав. Як раніше «Гобіта».
Я застиг. Серце билося в горлі.
«Як раніше»
***
Це було до розлучення. Я читав їй перед сном, міняючи голоси гномів і ельфів.
Олена вийшла в коридор, побачила мене, кивнула на палату:
Іди. Лише недовго, їй потрібен спокій.
Я зайшов, сів на стілець біля ліжка. Зоряна відкрила очі.
Привіт, тату.
Привіт, зайко. «Гобіта»?
Ага.
У мене не було книги з собою, тож я знайшов текст у телефоні й почав читати. Тихо, монотонно, пропускаючи слова, гублячись у рядках. Голоси не міняв. Просто читав. Очі запотіли, букви розпливалися. Відчував, як рука Зоряни слабшає у моїй руці.
Читав, мабуть, годину, може дві. Поки голос зовсім не захрип. Поки не відчув, що вона заснула. Хотів обережно забрати руку, але Зоряна уві сні стиснула її міцніше.
І тоді, дивлячись на її сонне, обессилене личко, я дозволив собі те, чого не робив ніколи. Нахилився і шепотом, який почули лише стіни палати, сказав:
Пробач, доню, за все. Я так тебе люблю. Ти тільки тримайся, тримайся для мене. Для твого недільного тата.
Я не знаю, чи чула вона. Хотілось, щоб ні.
***
Операція тривала довго. Я сидів у коридорі навпроти Олени й Дмитра. Вони були разом.
Я сам.
Та це самотність вже не була пустою. Вона була наповнена тихим читанням і теплою вагою Зоряниної руки в моїй.
Коли лікарі вийшли і сказали, що все добре, пухлина доброякісна, Олена розплакалась, сховавшись у плечі Дмитра.
Я встав, відійшов до вікна. Стиснув кулаки, щоб не закричати від полегшення.
***
Зоряні стало краще. Через тиждень перевели її в звичайну палату.
Дмитро, як «справжній» тато, носився між лікарями, вирішував побутові питання.
Я приходив щовечора, читав. Був мовчазний. Іноді ми просто дивилися серіал разом.
Одного разу, коли я вже збирався йти, донька зупинила мене:
Тату.
Я тут.
Я знаю, що то був ти Гроші Мама не говорила, але я чула, як вони з Дімою сперечались. Він хотів продати свою частку в компанії, а мама кричала, що не можна, що ти вже дав усе, продав свою гітару.
Я не відповів.
Навіщо? тихо спитала вона. Ми ж ми ж не з тобою
Ви моя сімя, перебив я. Це не обговорюється.
Зоряна довго дивилась на мене. Потім протягла руку. На її долоні лежала стара, пошарпана картонна закладка. На ній дитячою рукою написано: «Любимому тату від Зоряни».
Вона зробила її років сім тому
Я її знайшла у старій книзі, коли на вихідних їздила додому. Тримай. Щоб не втрачав сторінки…
Я взяв закладку. Картонка була ще теплою її рукою.
Тату, сказала вона знову, і голос став дорослим, впевненим. Ти не тільки по неділях. Ти назавжди. Розумієш?
Я не зміг відповісти. Лише кивнув, стискаючи закладку.
Потім швидко вийшов у коридор. Бо чоловіки, навіть недільні, не плачуть при доньках
Вони просто сходять з розуму від щастя й болю, ховаючись і стискаючи картонний ключ від минулого, яке виявляється справжнім.
***
Наступної неділі я прийшов не об десятій, а о девятій і йшов не о шостій, а значно пізніше.
Ми з Зоряною мовчки дивились у вікно на притихлий Київ. Без жодного графіку. Просто тому, що я її тато.
Назавжди.
