Тату, познайомся, це моя майбутня дружина і твоя невістка, Катерина! радісно повідомив Борис.
Хто?! з подивом перепитав професор, доктор наук Роман Андрійович. Якщо це жарт, то він зовсім не смішний!
Чоловік з огидою поглядав на нігті на загрубілих пальцях «невістки». Йому здавалося, що ця дівчина ніколи не знала ні води, ні мила. Інакше як пояснити цю давню бруд під нігтями?
«Господи! Як добре, що моя Лариса не дожила до такого сорому! Адже ми старалися виховати цього недолугого хлопця, прищеплюючи йому найкращі манери», майнуло в голові.
Це не жарт! наполегливо сказав Борис. Катерина залишиться в нас, а через три місяці ми станемо чоловіком і дружиною. Якщо ти не хочеш брати участь у моєму весіллі, то я обійдуся і без тебе!
Добридень! усміхнулася Катерина і впевнено зайшла на кухню. Ось вам пиріжки, малинове варення, сушені гриби дівчина перераховувала продукти, які діставала з порваної полотняної торби.
Роман Андрійович аж схопився за серце, побачивши, як Катерина зіпсувала білосніжну скатертину ручної вишивки розлитим варенням.
Борисе! Одумайся! Якщо ти це робиш мені назло, то не варто… Це вже занадто! З якого ти села притащив цю неотесану дівку? Я не дозволю їй жити у моєму домі! з відчаєм вигукнув професор.
Я люблю Катерину. Моя дружина має повне право жити у моєму житлі! з іронією відповів хлопець.
Роман Андрійович зрозумів, що син просто знущається з нього. Він не став більше сперечатися, а мовчки пішов до своєї кімнати.
Віднедавна стосунки з сином дуже змінилися. Після смерті матері Борис ніби зірвався з ланцюга. Він кинув університет, грубив батькові та занурився у легковажне життя.
Роман Андрійович ще сподівався, що син зміниться. Стане таким, як був колись розсудливим і добрим. Але день у день Борис ставав все далі. Навіть сьогодні привів у дім цю сільську дівчину, добре знаючи, що батько ніколи не схвалить його вибір.
Згодом Борис із Катериною розписалися. Роман Андрійович відмовився приходити на весілля не хотів бачити невістку. Його дратувало те, що місце Лариси чудової господині й дружини, матері зайняла ця невихована дівчина, яка не могла звязати двох слів.
Катерина, здавалось, не звертала увагу на недобре ставлення свекра й намагалася догоджати йому всім, але тільки все псувала. Старий не бачив у ній жодної хорошої риси, переважно через її необізнаність і погані манери
Борис, нагулявшись у ролі зразкового чоловіка, знову почав випивати й гуляти. Батько дедалі частіше чув сварки молодих і тільки тішився, сподіваючись, що Катерина зрештою поїде геть із його дому.
Роман Андрійович! якось забігла невістка в розпачі. Борис хоче розлучення, ще й виганяє мене на вулицю, а я чекаю дитину!
По-перше, чому на вулицю? Ти ж не безпритульна Їдь до себе, назад у село. А вагітність не дає тобі права жити тут після розлучення. Вибач, але я не втручатимуся у ваші стосунки, відказав чоловік, радіючи в душі, що нарешті позбудеться докучливої невістки.
Катерина з безнадійністю заплакала і пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому свекор зненавидів її з першої хвилини, чому Борис поводився як з чужою собакою, а потім просто кинув. Хіба те, що вона із села, позбавляє її права на любов і повагу?
***
Минає вісім років Роман Андрійович живе в будинку для літніх людей біля Києва. За останні роки чоловік дуже постарів. Борис скористався нагодою й швидко відправив батька в пансіонат, щоб не обтяжувати себе зайвими турботами.
Старий змирився з такою долею, розуміючи іншого вибору немає. За своє життя він прищепив тисячам учнів цінності любові, поваги й турботи. Досі надходять листи вдячності від колишніх студентів А от сина рідного не зміг виховати людиною
Романе, до тебе приїхали гості, сказав сусід по кімнаті, повернувшись із двору.
Хто? Борис? вирвалось у старого, хоча він добре знав, що цього не буде, надто вже син ненавидів його
Я не знаю. Мені медсестра крикнула, щоб я покликав тебе. Чого ти сидиш? Іди швидше! усміхнувся сусіда.
Роман взяв тростину й неквапом вийшов з маленької душної кімнати. Спускаючись сходами, з відстані побачив її і одразу впізнав, хоч остання зустріч була багато років тому.
Добрий день, Катерино тихо звернувся, опускаючи голову. Мабуть, досі відчував свою провину перед цією щирою, простодушною дівчиною, за котру не захотів заступитися вісім років тому
Роман Андрійович?! здивувалася рум’яна жінка. Ви так змінилися Ви хворієте?
Трохи, з сумною усмішкою відповів він. Ти як тут? Звідки дізналася, де я?
Борис розповів. Ви ж знаєте, він не хоче навіть чути про сина. А хлопчик постійно проситься: то до тата, то до дідуся Іванко ж не винен, що ви його не приймаєте. Дитині так не вистачає спілкування з рідними. Ми з ним зовсім одні, сказала жінка, тремтячим голосом. Вибачте, можливо, я дарма все це затіяла.
Почекай! попросив старий. Який він уже, Іванко? Памятаю, востаннє ти надсилала фото, де йому було три рочки
Він у холі, біля дверей. Покликати? невпевнено запитала Катерина.
Звісно, дитино, клич! зрадів Роман Андрійович.
До холу увійшов руденький хлопчик, копія Бориса. Іванко несміливо підійшов до дідуся, якого бачив уперше в житті.
Привіт, синочку! Який ти вже дорослий просльозився дідусь, обіймаючи онука.
Вони довго розмовляли, гуляючи осінніми алеями парку, що оточував пансіонат. Катерина розповідала про нелегке життя, про те, як рано втратила матір, і як сама піднімала сина та господарство.
Пробач мені, Катерино! Я дуже винен перед тобою. Хоч усе життя вважав себе розумним та освіченим, лише недавно зрозумів, що людей варто цінувати не за освіту і вихованість, а за щирість і доброту, сумно промовив старий.
Роман Андрійович! Ми маємо для вас пропозицію, усміхнулась Катерина, хвилюючись. Поїдьте до нас! Ви самотні, і ми з Іванком теж А так хочеться, щоб поряд був рідний чоловік.
Дідусю, поїхали! Будемо разом на рибалку ходити, у ліс за грибами У нас так гарно в селі, і місця багато! просив Іванко, не відпускаючи руку дідуся.
Поїду! посміхнувся Роман Андрійович. Я багато чого пропустив у вихованні сина, сподіваюся, що зможу дати тобі те, чого не дав Борисові. До того ж, я ніколи не був у селі. Надіюся, мені сподобається!
Звісно, сподобається! засміявся Іванко.
— Тату, знайомся, це моя майбутня дружина і твоя невістка — Варвара! — радісно вигукнув Боря. — Хт…
