Минуло вже дев’ять місяців, як від Остапа не було жодної звістки. Спочатку Соломія Павлівна рахувала дні, зачіпляючи їх на кухонному календарі. Потім перейшла на тижні. А згодом і зовсім перестала — адже кожен новий день без листа різав по серцю, як вітер у січневому полі. Вона все одно перевіряла поштову скриньку — зранку, коли світанок торкався вікон, і ввечері, коли тіні заповнювали її невеличку хату на околиці містечка у Волині. Поштарка Марія вже не піднімала очей, проходячи повз, наче її мовчання могло зменшити ту порожнечу. Але скринька була німа. Знову і знову.
Остап поїхав до Канади чотири роки тому. За контрактом. Обіцяв, що ненадовго. Заробить, влаштується, допоможе. Повернеться. Від’їжджав із легким чемоданом, усмішкою та очима, повними надій. Перші місяці писав часто — короткі повідомлення, дзвінки ввечері. Потім рідше. А згодом — тиша. Ніби хтось за океаном стирав його минуле, викреслюючи з пам’яті дім, вулицю, матір.
Соломія Павлівна хапалась за виправдання, як за рятівний круг. Він зайнятий. Вчить мову. Будує нове життя. Вона повторювала це, стоячи біля плити, щоб не закричати від болю, щоб заглушити страх, що син зник назавжди. У пам’яті виринали його дитячі кроки коридором, його сміх, коли він, увесь у багнюці, вбігав з вулиці й кричав: «Мамо, глянь, що я знайшов!» А тепер її огортала тиша — важка, як сніг, що засипав їхнє містечко.
Виправдання вичерпались. Залишилась лише прірва. Холодна, непроникна, вона зростала між ними з кожним днем, як крижана стіна, що відділяла минуле від сьогодення.
У їхньому містечку таких матерів було чимало. Жінки, чиї діти поїхали, залишивши після себе порожні скриньки й недосказані слова. Вони впізнавали одна одну по погляду — живому, але окутаному тугою. Сусідка Галя шепотіла: «Добре, що живий. Бери, що дають, Соломіє». Соломія Павлівна ківнула, але всередині розливалось почуття провини. Їй було замало знати, що він живий. Їй хотілося чути його голос, його «Мамо, як справи?» — не через гроші чи подарунки, а щоб серце знову билося рівно.
Жила вона скромно. Городик біля хати, кіт на ім’я Рись, старий телевізор, де йшли нескінченні мелодрами. У п’ятницю — прибирання, у суботу — базар, де торговці вітались із нею, як із старою знайомою, а продавчиня овочів завжди питала: «Знову без торбинки, Соломіє Павлівно?» В’язала. Спочатку рукавички для Остапа, згадуючи його широкі долоні. Потім — просто так, складаючи їх у комод, ніби хтось ще міг прийти й забрати їхнє тепло. Шила подушки для котячого притулку. Лиш би руки не тремтіли від порожнечі. Лиш би день не перетворювався на безодню.
Одного холодного листопадового дня почувся стук у двері. Соломія Павлівна подумала, що це сусідка — попросити борошна чи сірників. Або кур’єр помилився адресою. Відчинила — і завмерла, ніби світ зупинився. На порозі стояв хлопчик років одинадцяти, у потертій куртці із маленьким рюкзаком. Очі — сірі, уважні, з легким вогником, начебто він уже знав, що життя може підкинути що завгодно.
— Ви Соломія Павлівна? — тихо спитав він, голос тремтів чи від холоду, чи від хвилювання.
— Так… — видихнула вона, відчуваючи, як серце стиснулося від дивного передчуття.
— Я Сашко. Мама сказала, що можу пожити в вас. Казала, у бабусі завжди безпечно.
Світ хитнувся, як старий міст під вітром. Соломія Павлівна не відразу зрозуміла, що відбувається. Лише помітила, як у хлопчика почервоніли щоки від морозу й як він теребить край рукава. А потім — його очі. Такі самі, як у Остапа в дитинстві. Такий самий прямий погляд, та ж сама тиха рішучість.
— Голодний? — спитала вона, хапаючись за слова, щоб не втратити рівновагу.
— Можна чаю? З медом, якщо є, — відповів він, ледве посміхнувшись.
Він увійшов, поставив рюкзак біля порога й сів за стіл. Спокійно, наче бував тут тисячу разів. Зняв черевики, акуратно склав шарф, розгладив рукавички. Соломія Павлівна помітила, як потертий його светр, як вузол на шнурках ледь тримається.
Задрижав телефон. Остап. Вперше за цілий рік.
— Мамо, вибач, що так вийшло. У нас тут… все заплуталось. Я перетелефоную, добре?
Він відключився, не давши їй відповісти. Вона стояла, дивлячись на Сашка, який уже гладив Риська, обережно, наче боявся його злякати.
— Я можу його нагодувати? — спитав хлопчик, дивлячись на кота. — Я вмію. У нас вдома був кіт.
— Його звуть Рись, — відповіла вона, досі не вірячи, що це не сон.
— Тоді можна я йому почитаю? Я завжди читаю перед сном. Мама казала, що тоді сни бувають добрими.
Спочатку він був як тінь. Їв акуратно, сам прибирав за собою, спав, вчепившись у ковдру, із уВона дістала старі фото Остапа й, кинувши погляд на Сашка, згадала, як колись теж вірила, що її син повернеться.
