Коли Олеся ступила на землю рідного села через двадцять років, першим, кого вона побачила, був старий Іван — колись поштар, а тепер просто дід із затуманеним поглядом. Він сидів біля напівзруйнованого магазину на тій самій лавці, де колись кипіло життя: чоловіки сперечалися за пляшкою, хлопці ганяли м’яча, а жінки несли плітки замість новин. На його колінах лежав поліетиленовий пакет із відірваною ручкою — хліб, банка з солоними помідорами й потерта газета. Іван лускав насіння і спльовував лушпиння під ноги, примружившись до тьмяного весняного сонця, ніби дивувався, що воно ще світить у цьому забутому кутку, про який давно забули всі — навіть Бог.
Він подивився на Олесю пильно. Не здивовано, не радісно — ніби крізь неї, у ті дні, коли вона їхала, молода й зла.
— Олеся?.. — пробурмотів він. — Значить, жива?
— А ти думав, ні? — слабко посміхнулася вона.
— Та ми тут вже вирішили: або в Києві десь, або заміж за поляка пішла, або, прости Господи, під землею…
Вона не відповіла. Лише кивнула. Так, жива. Але вже не та.
Позаду неї стояв той самий дім. Кривий, сірий, з потрісканими стінами, зігнившим ґанком, порогом, де колись мати зустрічала її з роботи, а потім… просто мовчала. Дім здавався меншим, ніж у спогадах. Втомленим. Похилим. Як дід, якого забули відвідувати. Він ніби чекав — не прощення, не повернення — а кінця. Тихого, непомітного, як і все його існування останні роки.
Того дня Олеся обійшла його навколо. Не зайшла всередину. Не доторкнулася. Дивилася, як на загоєну, але сверблячу рану. Всередині все було натягнуто, як нитка, готова розірватися. Варто було лише повернути дверну ручку — і все, що втримувалося в ній, могло обрушитися.
Поїхала вона у вісімнадцять. Після того як мати померла, а батько почав пити так, що вранці не пам’ятав, хто вона. Називав чужими іменами. Говорив з нею, мов із примарою зі старих снів. Дім став нестерпним. Як пальто на кілька розмірів менше — і викинути шкода, і носити неможливо. Сварки були щоденними. Через дрібниці, через мовчання, через кожну дрібницю. Вона кричала, він кидав чашки в стіну. Останнє, що він їй сказав: «Ти мені не потрібна. Зникни». І вона зникла. Пішла до міста. Потім — далі. Спочатку на околицю, потім у Львів, потім просто — подалі від минулого.
Працювала де могла: офіціанткою, продавчинею, друкаркою, мила сходи, жила в кімнатах з чужими запахами. Шила, писала вірші — поки слова не перестали рятувати. Життя йшло, як вода старою трубою — іржава, шумна, іноді з пліснявою. Але воно йшло. І Олеся йшла разом із ним.
Вона нікому не писала. Не дзвонила. Не знала, чи живий батько. Поки одного разу не задзвонив телефон: чоловік із райвідділу повідомив, що той помер. Тиждень тому. Один. Без свідків. Сусіди дізналися, коли запах став нестерпним. Поховали за рахунок влади. Залишився дім.
І вона приїхала. Не розуміючи — навіщо. Перевірити? Пробачити? Закрити гештальт? Чи просто переконатися, що він справді пішов.
На третій день вона зайшла в дім. З трудом відкривши двері, вдихнула запах — задушливий, тютюновий, просякнутий часом. Усе було на місці. Стіл, де колись крутили м’ясорубку. Крісло, в якому він сидів. Газета на підвіконні. Кружка з написом «Найкращий тато» — безглузда, гірка, майже глум. Дім мовчав, але стіни, здавалося, шепотіли: пам’ятаєш?
Вона стояла посеред цієї тиші й не знала, навіщо тут. Щоб пробачити? Щоб переконатися? Чи щоб поставити крапку?
Тиждень вона прибирала дім. Фарбувала похилий паркан, латала дах, терла старі вікна до скрипу. Не тому, що збиралася залишитися. Тому що хтось мав нагадати цьому дому, що він ще живий.
На дев’ятий день вона поїхала. Ні речей, ні сувенірів. Лише фотографія, де їй років вісім, мати ще молода, а батько посміхається. Або вдає. Але вони там — разом. Вона поклала знімок у гаманець. Не щоб сумувати. Щоб не забувати.
Дім залишився. Втомлений, облуплений. Але не порожній. Він зберігав кроки, голоси, сварки, радість, запах варення, тіні ночей і голосів, яких більше немає. Іноді біль не йде. Але ти вчишся з нею жити.
Іноді дім перестає бути раною. Стає землею. Тією самою, на якій колись вчилася йти. І падати. ІІ того дня вона зрозуміла, що ніщо не зникає назавжди — воно просто чекає свого часу, щоб стати частиною тебе знову.
