Таке іноді трапляється
Коли моя дружина Марія завагітніла, ми з нетерпінням чекали на Тимка. Але вагітність була важкою й він народився передчасно. Довго лежав у кувезі в обласній лікарні у Львові, органи були недорозвинені, підключали до апаратів ШВЛ, зробили дві операції, було відшарування сітківки.
Двічі нам дозволяли попрощатися з сином але Тимко вижив.
Проте відразу зясувалося: майже не бачить і майже не чує. Фізичний розвиток поступово покращувався він навчився сидіти, тримати іграшку, потім ходити вздовж лави. Але розумовий розвиток зовсім не йшов.
Ми з Марією спочатку боролися разом, відвідували лікарів, спеціалістів, а потім я, зізнаюся, трохи відійшов у тінь, дружина взяла усе на себе. Знайшла державну програму, відповідну квоту, і в три з половиною роки Тимкові встановили кохлеарні імпланти. Почав чути, але розвитку це не додало. Дефектологи, логопеди, психологи ми обійшли купу фахівців. Марія не раз приводила Тимка до мене на консультації, а я пропонував спробувати все нове.
Але змін не було. Більшість часу Тимко спокійно сидів у манежі, крутив у руках якийсь предмет, бив ним об підлогу чи кусав власну руку. Бував час, ще й вив на одній ноті, або модуляцією. Марія вірила, що він її впізнає, кличе особливим звуком і любить, коли почухати спинку чи ніжки.
Одного разу старенький психіатр прямо сказав: «Який тут діагноз? Овоч, що ходить. Прийміть рішення й живіть далі. Або віддайте в заклад, або доглядайте далі вже ж навчилися? Особливого прогресу чекати годі. Не варто й себе поряд з манежем ховати».
Це був єдиний у житті Марії, хто осмілився так прямо сказати. Вона віддала Тимка у спеціальний садок у Львові й повернулась на роботу.
Згодом купила собі мотоцикл завжди хотіла. Каталася львівськими вулицями і за місто з друзями-байкерами: мотор реве і всі страхи та думки кудись зникають. Я платив аліменти, і вона повністю віддавала їх на няньку для вихідних бо й доглядати Тимка було нескладно, якщо звикнути до його вивання.
Потім один із її знайомих байкерів, Богдан, сказав: «Слухай, мені ти все більше подобаєшся, у тобі щось є і трагічне, й прекрасне».
Ходімо, покажу, відповіла Марія.
Богдан усміхався, певне, думав, що вона веде його додому а вона показала Тимка. Той був на підйомі виїв і курликав, певно, чи то впізнав матір, чи рознервувався через нову людину.
Ого, от це так! здивувався Богдан.
А що ти уявляв? кинула Марія.
Згодом, вони вже не лише разом їздили на мотоциклах, а й стали жити разом. Богдан до Тимка не підходив (домовились відразу), та це Марії і не було потрібно. Одного разу Богдан запропонував: «Давай дитину зробимо». Марія відрізала: «А якщо ще одна така? Що будемо робити?» Богдан замовк майже на рік, а потім знову почав просити. Зрештою, народився Тарасик. На щастя повністю здоровий хлопчик.
Богдан якось промовив: «Може, Тимка віддамо в інтернат? Раз у нас тепер нормальний син є?» Марія блискавично відповіла: «Я швидше тебе у дім здам!» Богдан сховався: «Та я ж так, просто спитав» А Тарасик помітив Тимка вже в 9 місяців, як лише почав повзати.
Відразу дуже захопився. Богдан лякався і сердився: «Не пускай малого до нього небезпечно, мало що станеться!» Але ж він був тільки на роботі чи на мотоциклі, а Марія дозволяла дітям бути разом. Коли Тарасик був поруч Тимко не вив. Мені здавалося, що він навіть чекає на братика, слухає його.
Тарасик приносив іграшки, показував як ними гратися, навіть сам викладав пальці Тимка в правильної послідовності.
Якось Богдан захворів і змушений був лишитися вдома на вихідні. Побачив, як Тарасик ще невпевнено ходить квартирою, щось бурмоче, а за ним, мов привязаний, йде Тимко (до того він постійно сидів в кутку однієї кімнати). Богдан влаштував скандал: «Ізолюй мого сина від твого ідіота, або постійно доглядай!» Марія мовчки вказала йому на двері.
Богдан злякався. Помирилися. Марія прийшла до мене:
Він як дуб але я його люблю, нервово зізналася вона. Це жахливо?
Це цілком природно, сказав я. Любити свою дитину незалежно від
Я, до речі, про Богдана казала, перебила вона. А Тимко для Тараса небезпечний, як ви гадаєте?
Я відповів, що, за всіма спостереженнями, Тарас у їхній парі ведучий, однак наглядати треба обовязково. Так і вирішили.
В півтора року Тарас навчив Тимка складати пірамідки за розміром. Сам розмовляв реченнями, співав прості пісеньки показував казки типу «Сорока-ворона кашку варила». Марія запитала: «Може, у нас Тарас вундеркінд? Богдан вимагає зясувати. Соромиться, бо у знайомих у цьому віці діти ще мама-тато не кажуть.»
Я припустив, що це через Тимка: далеко не кожній дитині випадає бути локомотивом для розвитку брата.
Те, що треба! зраділа Марія. Я цьому дубу з очима так і поясню.
Я подумав: ось така у них сімя ходячий овоч, дуб з очима, жінка на мотоциклі і вундеркінд. Тарас, навчившись сам ходити на горщик, витратив ще пів року, щоб навчити цій справі брата. Далі на прохання Марії вчив Тимка їсти, пити з чашки, одягатися й роздягатися.
У три з половиною Тарас поставив пряме питання: «А що з Тимком?»
Він нічого не бачить, відповіла Марія.
Бачить, заперечив Тарас. Просто погано. Ось це бачить, а це вже ні. І залежить від світла. Найкраще під лампою у ванній над дзеркалом.
Офтальмолог здивувався, коли йому для опису стану зору Тимка привели трирічного хлопчика, але вислухав, призначив додаткове обстеження, виписав складні окуляри та лікування.
З садочком у Тараса не склалося зовсім. Вихователька роздратовано сказала: «Йому взагалі-то до школи час! Ні з ким по-людськи все знає краще за інших.»
Я категорично висловився проти ранньої школи: краще хай ходить у гуртки і допомагає розвиватися Тимкові. Богдан несподівано погодився: «Сиди з ними ще трохи, що йому в тому дурному садочку робити? Та й помітила твій уже майже рік не виє?»
Ще через пів року Тимко сказав: мама, тато, Тарас, дай, пити, няв-няв. До школи хлопці пішли разом. Тарас сильно хвилювався: «Як він там без мене? Спеціалісти в спецшколі добрі? Чи зрозуміють його?» Навіть тепер, у пятому класі, домашні завдання спершу робить із Тимком, а вже потім сам.
Тимко вміє складати прості речення, читати, користується компютером. Любить готувати й прибирати (Тарас чи Марія керують), полюбляє сидіти у дворі на лавці й дивитися, слухати, нюхати. Знає всіх сусідів і завжди вітається. Любить ліпити з пластиліну, складати й розбирати конструктор.
Однак найбільше любить, коли ми всі разом їдемо мотоциклами заміською дорогою: він з Марією, а я з Тарасом, і всі разом кричимо що є сили у зустрічний вітер
За все пережите я зрозумів: найбільше важить віра, терпіння та сила родини, а любов, навіть до найслабшого, здатна запалити і змінити більше, ніж будь-який, навіть найдорожчий, рецепт лікаря.
