Знову він лижеться! Тарасе, забери його!
Ганна з досадою подивилась на Данка, який безглуздо стрибав біля ніг. Як ми так втрапили з цим незугарним?! Довго думали з чоловіком, породу обирали, радилися з кінологами. Розуміли, наскільки це серйозний крок. Нарешті вирішили взяти німецьку вівчарку вірного друга, сторожа й захисника. Як той український борщ усе найкраще в одному. Тільки цього захисника самих від котів рятувати треба…
Та він же ще цуценя. От підросте, побачиш.
Та бачу я вже, бурчала Ганна. Чекаю, не дочекаюся, коли це теля виросте. Ти бачив, скільки він жерти став? Як ми його утримуватимемо на одну зарплату? Ой, не тупай, телепню ти такий, дитину розбудиш! сварилася вона, підбираючи з підлоги туфлі, які Данко розкидав.
Жили ми тоді на Проспекті Свободи, на першому поверсі старенької сталінки: вікна низько, майже в асфальт врізані. Місце гарне, якби не одне але вікна виходили у глухий закуток подвіря. Вечорами там блукали тіні, збиралися дядьки зі шклянкою, а часом траплялися й бійки.
Майже весь день Ганна сама сиділа вдома з немовлям маленькою Соломією. Тарас щоранку йшов працювати у картинну галерею на площі Ринок, а у вільний час блукав на львівських базарчиках та старовинних книжкових розкладках. Його мистецьке око соколиний зір, як жартувала Ганна, завжди знаходило поміж непотребу мистецькі скарби, рідкісні книжки чи забуті речі з історією. З роками в хаті зібралася неабияка колекція картин, а у буфеті шістдесятих гордовито стояли тарілки із косівської кераміки, статуетки зі соцреалізму, та срібні ложки початку двадцятого століття… Ганні було неспокійно залишатися наодинці з таким добром та ще й дитиною, бо крадіжки в будинку траплялися не раз.
Ганно, як думаєш, коли нам із Данком краще йти гуляти зараз чи після обіду?
Не знаю, та й узагалі, це не моя собача справа! кинула вона.
Почувши слово гуляти, Данко, мов стріла, полетів у передпокій, аж на повороті зад у занесло, схопив повідок і вернувся, підстрибуючи до стелі: ну кінь, а не пес. Всіх обожнює, зі всіма носиться, мяч тягне кожному, а гостей хіба що на поріг. Душа навстіж, простий хлопчина, а взяли ж його для охорони! А він навіть за котами на подвірї бігати не хоче. Мчить до них з мячиком, радий думає, зараз із кицькою пограю. Ото й отримав від них не раз по носі. Коти в нас тендітні, але бойові, отаких для захисту й брати треба було… Завтра знову Ганна залишається сама Тарас поїде у Підкамінь на Літньо-Левитанівське свято, а їй що? Посуд стерегти та з цим вухастим по дворах ходити? Не мала баба клопоту…
На світанку Тарас підвівся обережно не хотів будити жінку. Та куди там: Ганна чула, як шипить чайник на кухні, як дзенькнув повідок, як Тарас тихцем вичитує Данка, щоб не скавчав і не дриґався. Під цей добрий гомін вона задрімала. А коли донечка розбудила чоловіка не було. День почався, як завжди. Звичайний, мирний, затишний день. Це хіба не щастя? Подруги Ганни охали: Ганю, навіщо ти так рано заміж, цілими днями між кухнею й пелюшками побут задавить… Але ж хіба нема в тім побуті чару? Нехай усе склалося не так, як мріялося. Важко, що чоловік часто відлучений, тісно в квартирці, грошей не вистачає. А ще ця шалена його пристрасна любов до мистецтва, у полумї якої згорають усі заощадження… Тепер от і друга вухастого додому привів, а опікуйся ним Ганна. Але вона здавна знала: коханих треба любити з усіма їх хибами та чеснотами. Ніхто тобі досконалості не обіцяв Зрозумівши цю просту правду, Ганна заспокоїлася. Треба радіти, що має, замість сумувати за тим, чого немає.
Сиділа вона у дитячій, годувала доньку, яка постійно засинала при годуванні, і доводилось чекати, поки знову прокинеться. У двері подзвонили, але Ганна не відкрила нікого не чекала, а у Львові без попереднього дзвінка гості не їздять через усе місто. Дорожила цими ранковими хвилинами: у хаті тихо, тільки старий маятник у коридорі тикає, з кватирки чути знайомий з дитинства міський шум дзенькіт трамваю, шурхіт мітли по бруківці, дитячі голоси… А де ж той вухатий? Щось давно не вибігав. Хоча які вже там вуха вухасті у Данка вуха гордо стирчали догори, просто характер мав такий роззява. Живи тепер із ним, годуй, вигулюй, а користі як на кізяку грибів. Краще вже спанієля взяли б…
Ганна залюбувалась Соломією, яка, нассавшись мов пявка, одразу відпала від грудей. Ой, гарна ж дівчинка у них вийшла! Золотце моє, нашіптувала, вкладаючи до ліжечка. Рости, донечко… Чого ще треба?
Та раптом із вітальні почувся дивний звук. Не то тріск, не то писк. Ганна прислухалася: тріск повторився. Вона, не дихаючи, скинула капці й тихенько ковзнула у вітальню. Передусім насторожила спина Данка. Він, наче ховався за фіранкою, що відділяла коридор від кімнати. Присівши на всіх чотирьох, пес завмер у страшній напрузі, висунув язика та вдивлявся углиб кімнати. Ганна прослідкувала за його поглядом і миттю змерзла: у вікно, точніше, у кватирку вже ліз наполовину якийсь мужик. Типова голова бандита лиса, кулаки й плечі вже в кімнаті важко, але протискує худе жилаве тіло…
Ганна не вірила це ж з нею?! Такого не може бути! Що робити? Закричати? Лихенький вже майже всередині! Ще трохи і…
Вона здригнулася: чорна тінь метнулася до вікна, і не відразу зрозуміла, що це Данко. Стрибнув на підвіконник і вчепився злодійові у шию! А-а-а! заволав гість густим, хрипким голосом, аж очі вилізли з орбіт. Ганна вибігла на сходову клітку, покликала сусідів, далі вже не так лячно було. Людей набігло, викликали міліцію. Всі щось допомагали, хоч толку з того мало але просто бути поряд було головним. Як би вона сама впоралась?.. Переборовши страх, Ганна підступила до злодія аби тільки Данко не перегриз горло. Цього тільки бракувало! Але Данко, розумничок, ухопив за комірець і тримав міцно й обережно. Аж жодної цятки крові не випустив! Лише коли крадій сіпався на волю, Данко тримав міцніше, а як затихав відпускав трошки. Звідки він усе те знав? Оцей дурник із мячиком як справжній охоронець. Почув шум не гавкнув, а пішов у засідку за фіранкою і вирішив зачекати. Дав злодієві залізти, щоб того добряче затисло назад уже не вискочиш і тоді накинувся. І затиснув саме так, як треба, не душив, не ранив, лише тримав. Як казали, наше діло затримати, а далі хай правосуддя вирішує…
Старі, досвідчені міліціянти й не памятають, щоб якийсь злодіяка так радів затриманню. Такий переляканий був у Данкових зубах, ледве на ноги став і здався. А пес затявся, в роль увійшов, що й відпускати не хотів мусили кінолога чекати. Той прийшов, скомандував, і Данко одразу розціпив щелепи. Випустивши злодія, сів на підвіконник і подивився на офіцера очима служу Україні, готовий до наказу!. Тільки що не вклонився.
Пощастило вам із собакою, кінолог поважно поплескав Данка по спині й зітхнув: нам би такого в розшук…
Тарас повернувся додому вже вночі. Обережно відчинив двері і застиг у подиві. А було чого дивуватись! По-перше, Данко лежав на дивані, що строго заборонялося ніколи б не дозволили. По-друге, розкинув усі чотири лапи, розвалився, як справжній пан, а Ганна чесала йому живіт, ніжила, гладила й так його вихваляла, що мало не цілувала в морду, приказуючи: Радість ти моя, золотнику малий, рости собі на здоровя! На щастя нам із татом! І як же я до тебе несправедлива була, прости вже…
Цю історію Ганна розповіла мені через багато років на Літньо-Левитанівських зустрічах. Я маю на увазі її чоловіка того мистецтвознавця. А Данко би ще крутіше розповів: як вистежував, брав і здавав оперативникам. Було це давно. Але спогад той живе у памяті, а я досі відчуваю, як Данко лапою шкребеться проситься на папір… Ось і вирішила поділитися з вами.
