20 березня
Сьогоднішній день почався, як зазвичай, але одне телефонне дзвінок усе зруйнував. Номер невідомий, голос офіційний:
Який прострочений платіж? Вибачте, але ви, мабуть, помиляєтеся, у нас ніколи не було кредитів Так, ми справді Ковальчуки, так, наша адреса, але Скільки? Такого не може бути! А на чиє імя оформлено кредит? дивувалася я.
На Івана Андрійовича Ковальчука, відповіли мені.
Так, це мій чоловік, але як він міг? І навіщо? уже зовсім розгубилася.
Розумію ваше здивування, співрозмовник змінив тон на співчутливий, але правила однакові для всіх: терміни пропущено, сьогодні нагадування, а далі інші заходи.
Я навіть не памятаю, як перейшла до вітальні й сіла перед компютером. Шок від почутого вибив з колії. Треба самій розібратися, звідки взявся цей борг.
У чоловіка я ніколи не бачила кредитної картки, отже, гроші він витратив не на сімю. Що коїться? Думка про роботу вивітрилася: я думала тільки про розмову, що відбулася. Ледве дочекалася повернення Івана додому:
Для кого ці гроші? Хто просив тебе взяти кредит?!
Не встиг, уже подзвонили, невдоволено промовив Іван. І, зрозумівши, що видав себе, вибухнув:
Що таке? Мамі гроші! Вона просила допомогти, одна ж живе
І на що їй така сума? Ми з тобою менше витрачаємо, навіть коли обидва працюємо!
На відпочинок, ясно?
Вона куди зібралась? В Єгипет чи на Мальдіви?
Мене мама одна виростила, має право. А від тебе не чекав таких питань
Іван демонстративно пішов до кімнати й плюхнувся в крісло, відвернувшись до стіни. Завжди так, коли треба тиснути на мене. Але цього разу його образа не мала ефекту.
Я просто не стала нічого казати. Свекруха у нашому житті була занадто. Олександра Павлівна завжди щось вимагала. Почалося ще з нашого першого знайомства. Ледве побачила сережки у моїх вухах, відразу спитала, справжні вони чи підробка.
Дізнавшись, що я не ношу біжутерію, зітхнула:
Навіщо такі гроші на вітер? Краще б щось корисне купили
Це подарунок, я тоді була вражена її реакцією.
То добре, одразу заспокоїлася вона.
Через тиждень Іван прохав мене не надягати сережки, йдучи до мами: та, мовляв, засмучується, бо не може такі купити.
Вже тоді я замислилася над її дивною поведінкою. Але закохана Оленка (так, тільки в українській, ще й моя бабуся так звалася), намагалася відганяти ці думки. Далі весілля. Олександра Павлівна сяяла: гарна сукня, чудовий подарунок. Та через місяць випадково зясувала: все купив Іван, інакше мама навіть не прийшла б на весілля.
Потім почалося: то новий телевізор, бо в сусідки такий, то фен, як у сестри, то процедуру в салоні треба оплатити, то ще щось Все негайно! Якщо ж ні Олександра Павлівна одразу починала плакати й скаржитися на здоровя, як тільки відчувала, що бажане вислизає. Іван не витримував маминих сліз, кидався виконувати все:
Це ж мама! Як я можу!
Та у нього теж уже є сімя. І на її потреби катастрофічно бракувало грошей. Я дивувалася: обоє працюємо, заробляємо, а на елементарне не вистачає. На мої питання Іван тільки розводив руками:
Мабуть, Оленко, тобі ще треба вчитись вести бюджет. Он у мами повчись
Та вчитись мені у свекрухи не хотілося: ми не зійшлися характерами відразу. Занадто знайомий був цей типаж мама, яка не вміє відпускати сина. І я таких обходила стороною.
І от новий удар: мама захотіла велику суму на відпочинок. Сума, яку Іван позичив заради неї, мене просто вразила. Нею можна було одразу закрити три платежі за іпотеку, купити гарні меблі та техніку, ще й на свято в кращому ресторані лишилось би. Іван, здається, не збирався нічого міняти: мамі все й одразу. Я б і це прийняла, бо це ж мама, але ж без слова! А якби щось сталося? Кредит повісили б на мене! А Олександра Павлівна ні при чому.
Я зрозуміла: час серйозно розмовляти з чоловіком. Треба визначитися хто для нього головний. Хоча б пояснити мамі, що її апетити вже за межами. Але розмови не вийшло: Іван вибухнув, звинуватив мене у бездушності й жадібності:
Я ж погасив той борг, заплачу все! Та скільки можна! Мама не хоче дешевих санаторіїв, їй треба найкраще! Вона мені все дала а я їй навіть це дати не можу?
Але ж ми не витягуємо її забаганки! Може, їй варто це пояснити?
Я тобі поясню: мама це святе.
Я зрозуміла: Іван нічого не змінить. Що Олександра ревнує сина, я й так знала: дзвінки Іванчику, приїдь, мені тебе так бракує й так далі. Чоловік кидався через усе місто до мами. Вчора посварилися спати лягли, не помирившись. Сьогодні на роботі мені стало зле.
Колеги наполягли, щоб я поїхала до лікаря. Так я дізналася: стану мамою. Не можна було не поділитись цією новиною з Іваном може, це вагомий привід переглянути наш бюджет.
Та радість була завчасною. Іван скаржився, що до цього не готовий, благав зачекати з дитиною й наполягав на перериванні. Потому почала дзвонити й свекруха. Від неї не було й благання тільки вимога:
Я не хочу бути бабцею! Що ти задумала? Привязати сина дитиною? Не вийде, все одно Іван піде, не втримуєш
Куди піде? Звідки такі думки?
Я мати, я його знаю. Він давно шукає, куди втекти від такої, як ти. Тож роби, як він каже, а то й аліментів не побачиш.
У мене потемніло в очах прийшла до тями вже у лікарняній палаті.
Оленко, очуняла, слава Богу! це була медсестра, пані Тамара Василівна, сусідка моєї свекрухи.
Ой, Тамаро Василівно, не знала, що ви тут працюєте
А мені б краще й далі не знати, всміхнулася вона, Ми вже думали, чи не буде вибору: ти чи дитина.
Що?!..
Заспокойся, все добре. Але розкажи, чого ти так розхвилювалася?
Почувши мою історію, жінка зітхнула й порадила:
Тікай від цієї родини, Івана не зміниш, а його мама всім життя зіпсула. Вона впевнена, що син їй зобовязаний всім. Вона й чоловіка вимучила своїми вимогами, той і згорів на роботі. Іван у всьому схожий на батька, не перечить матері.
Але ж він одружився
Дивно, що ще одружився: знаю, скільки дівчат втекли після першої зустрічі з Олександрою Павлівною! Вирішуй. До речі, що Іван про батьківство думає?
Почувши мою відповідь, Тамара Василівна щось гуркнула про «мамусиних синочків». Саме це мене просвітило. Я вирішила: впораюся сама. Іван й так уже зробив свій вибір, навіть цього не помічаючи.
Я подала на розлучення, щойно повернулася на роботу. Іван не намагався мене зупинити. Про те, що дитина народиться, я йому не сказала.
Відтоді минув рік. Я з донечкою гуляли у сквері біля нашого будинку.
Оце зустріч! почула я знайомий голос. Чому не даєш бачити внучку?
Тому що це не ваша внучка, спокійно відповіла я. Та дитина Так, як і радили Ви з Іваном, не народилася. А це моя й тільки моя донька. І мабуть, бабуся їй вже є.
Як ти
Маю право. Чи Вам так важливий статус бабусі? Тоді шукайте для сина іншу обраницю.
Я йшла, посміхаючись, не озираючись на докори. Я знала точно: залишити позаду чоловіка, залюбленого матірю, і свекруху, яка не знала міри, було найкращим рішенням у моєму житті.
