Та вона просто крутить моїм чоловіком, обурювалась Зоряна.
Зоряна дивилась на телефон, і десь глибоко під шкірою вже ворушилась знайома гарячка роздратування.
Андрій дзвонив третій раз за вечір.
Зорянцю, прости, будь ласка, голос утомлений, винуватий, рідний до болю. Я розумію, ми ж домовлялись на оперету, але тут Ну, коротше, Оксанка каже у Назарчика температура під сорок. Вона сама не впорається. Ну ти ж розумієш?
Зоряна розуміла.
Дуже навіть розуміла.
Андрію, у нас білети куплені, сказала вона рівно, а всередині все кричало. Ми півтора місяці чекали на цей виступ!
Я знаю, сонце. Я тобі все компенсую, обіцяю. Але ж це дитина, я не можу його так кинути.
Коли поклала слухавку, Зоряна набрала подругу.
Лєрко, уявляєш? вона ходила квартирою, розмахуючи руками, наче дзвонар. Знову! Третій раз за місяць! То у нього син хворіє, то в колишньої автівка поламалась, то ще якась маячня.
Зорян, а може, і справді малий хворіє? вкрадливо припустила Валерія.
Знаю я! Зоряна впала на диван. Звичайно, хворіє, діти взагалі часто хворіють звична справа. Але ненормально, що його колишня дзвонить тільки йому! В неї що, батьків нема? Подруг?
Ну-у…
Не «ну»! вибухнула Зоряна. Вона ним вертить! Андрій у мене добрий, простий, не бачить цього. Вона ж знає тільки свисни, і він вже біжить! І користується тим.
Валерія навіть не сперечалась, тільки зітхнула у трубку.
А ти певна, що справа в ній?
А в кому ще?! застигла Зоряна.
Просто поміркуй. Якщо жінка дзвонить колишньому, а він кидає все й мчить хто з ким грається насправді?
Зоряна відкрила рота. Закрила. Неприємно смикнуло десь у грудях.
Валеро, не вигадуй, різко сказала вона. Андрій відповідальний батько. Він не здатен кинути Назарчика!
Добре, добре, поспішила погодитися Валерія. Просто між іншим.
Це «між іншим» стало колючкою. Маленька, вперта, не витягалася.
Андрій повернувся пізно, мятий, винуватий і дуже втомлений.
Я дурень, вибач, обняв її ззаду, уткнувся носом у шию. Я тобі нові білети куплю. На самісінькі передні ряди. Чесно-чесно.
Зоряна мовчала, втупившись у темне вікно. Думки у неї йшли по колу: скільки було вже таких обіцянок? П’ять? Десять? Двадцять?
І завжди одне й те саме: «Ти ж розумієш».
Розумію, думала Зоряна. Тільки от що я розумію загадка.
Потім почали збиратися дрібниці.
Спершу ледве помітно, як пил у закутку книжкової полиці ніби й не видно, а торкнись пальцем і сірий слід одразу.
Зоряна зауважила: Андрій ховає телефон. Раніше будь-де залишав на кухні, у ванній, біля ліжка. А тепер всюди носить із собою. Навіть, коли наливає воду.
Андрію, чого ти всюди цей телефон тягаєш? спитала спокійно.
Що? він здригнувся. Звичка з роботи, там постійно дзвонять.
Добре.
Потім десь між покупками і повсякденною рутиною вона помітила щось у його календарі, хотіла занести їх нову спробу піти в театр. А там «забрати Назарчика з садка о 16:00», «відвезти Оксані документи для машини», «подзвонити О. щодо щеплення».
О. це Оксана.
Андрію, промовила вона за вечерею, довго вимішуючи ложкою чай, що давно охолов, ти знаєш, коли у мене захист магістерської?
Він підвів очі.
Магістерська? Ем у травні?
У березні. Через два тижні.
А, точно. Пробач, голова дірява.
Голова дірява, тільки про справи Оксани памятає як годинник.
Ще були гроші.
Зоряна натрапила на виписку Андрій залишив її на столі. Три перекази по двадцять тисяч гривень. Отримувач О. Журавель.
Андрію, спокійно, з папірцем у руках, це що?
Він навіть не почервонів, просто зітхнув.
Оксані підсобив. Мати її захворіла, треба було на ліки, потім Назарчикові на гуртки Ну, ти ж розумієш, вона сама з дитиною
Шістдесят тисяч, Андрію за три місяці.
То й що? Це мій син! Я ж не буду дивитись, як вони зводять кінці з кінцями?!
Зоряна клала папірець на місце.
Звісно, не маєш. Просто дивно, що не сказав.
Та не забув, він зітхнув. Просто знав, що ти знову що ти почнеш ось це все!
Це «ось це все» прозвучало, як вирок: нервова, прискіплива, ревнива дурепа.
Ще був той день у машині.
Сіла вона у пасажирське крісло а на задньому сидінні малюнок: дім, сонце, квіти й троє людей. Тато. Мама. Назарчик.
Без неї.
Зоряна взяла малюнок, покрутила, розглянула. На звороті дитячим почерком: «Татові від Назарчика. Наша родина».
Андрію? спитала тихо.
Що?
Це звідки?
А, Назарчик намалював. Красиво, правда? Художник росте.
Зоряна зиркнула на чоловіка, потім знов на малюнок.
Андрію. Там написано «наша родина».
Для нього родина це я, Оксана і він. Так дитина уявляє. Психологія.
Вона поклала малюнок на місце, застебнулась і всю дорогу мовчала.
А потім Оксана почала з’являтись особисто.
Раз забрати Назарчикові речі. Другий обговорити літній відпочинок. Потім просто «проїздила повз, вирішила заскочити».
Оксана була спокійна, мяка, привітна.
Привіт, Зоряно! ніби вони давні подружки. Сподіваюсь, не заважаю? Андрій вдома?
І після таких візитів Андрій ставав відстороненим. Відповідав уривками, дивився кудись за обрій.
Що з тобою? питала Зоряна.
Та нічого. Втомився.
Зоряна відчувала себе третім зайвим. Тінню.
Одного разу почула телефонну розмову. Андрій думав, що двері у ванну закриті. А виявилося, ні.
Оксано, не плач Я допоможу Звісно допоможу. Ти ж знаєш я завжди поряд.
Голос тихий, мякий, теплий.
Зоряна відійшла від дверей і сіла. І зненацька збагнула: крутять не ним.
Він сам це дозволяє.
Бо так зручно.
Зоряна три дні тримала тишу.
Не плакала, не сварилась. Просто спостерігала, холодно, ніби дивиться на рідкісного жука під лупою.
Вона побачила, що Андрій знає розклад Оксани до хвилини. Бере участь у кожній дрібничці. Її справи святе. А про її, Зоряни, захист забув.
Без угаву комусь пише. Телефон постійно дзижчить. Лице змінюється стає винуватим, наче він щось приховує.
Одного вечора телефон задзвонив, коли Андрій був у душі. На екрані «Оксана».
Зоряна бездумно взяла трубку.
Андрію? голос тремтів, ледь чутний. Андрійчику, ти приїдеш? Мені так погано. Не знаю, до кого ще звернутись.
Зоряна мовчала.
Андрію? Ти тут? Прошу, я більше не можу сама. Ти ж завжди був поряд
Вона відбила дзвінок. Поклала телефон. Засміялась гірко й тихо.
Боже. Яка ж я дурна. Яка наївна, сліпа дурна.
Андрій вийшов із душу, мокрий, з краплями води у волоссі.
Тобі дзвонила Оксана, спокійно сказала Зоряна.
Він застиг.
Ти відповіла?!
Відповіла. Вона встала. Дивилась просто у вічі. Вона плакала. Просила приїхати. «Ти ж завжди був поряд».
Він мовчав. Перебирав у думках відмазки вона бачила це по його лиці.
Розумієш, почав, Оксана зараз сама. Їй ніхто не допоможе. Окрім мене. Я не можу її лишити!
Лишити? загірчилась Зоряна. Андрію, ви розлучені чотири роки. Вона не твоя. Ти вже покинув її.
Але ж у нас спільна дитина!
І що це означає? Зоряна підійшла ближче. Що маєш одразу їхати, як тільки вона скаже «Назарчик»? Що маєш переказувати гроші потайки? Що її розклад знаєш краще, ніж мій?
Ти перебільшуєш!
Я?!
У ній щось хруснуло. Взяла сумку, почала класти речі.
Розумієш, Андрію, я довго переконувала себе, що вся проблема в ній. Що це Оксана керує тобою. Що дитину використовує. Що вона розлучниця з серіалу. А насправді вся справа у тобі. Ти це дозволяєш. Навіть хочеш цього. Бо так зручно. Дві жінки, дві родини. І не треба обирати.
Не йди, будь ласка.
Я не йду, вона шепоче. Я виходжу. З вашого трикутника, де моє місце третє. Я не змагаюсь із твоєю колишньою. Просто не гратимусь у цю гру.
Андрій стояв посеред кімнати, мокрий, пригнічений, жалюгідний.
Зорян, почекай. Давай поговоримо.
Поговорити нема про що, вона вдягає куртку. Ти зробив свій вибір давно. Просто я була сліпа, не бачила цього. Тепер бачу. Як крізь чисту воду.
Відчинила двері.
Прощавай, Андрію. Передавай Оксані вітання. Тепер вона може телефонувати, коли схоче.
Двері зачинились стиха.
Місяць потому Зоряна сиділа з Валерією у кавярні.
Ну як ти? обережно питає подруга.
Добре, Валеро. Посміхнулась Зоряна. Чесно, добре.
Це була правда. Перша тиждень важко, нило всередині, хотілося написати, подзвонити, повернутись. Але трималася. Зняла невеличку квартиру-студію, знайшла підробіток, захистила магістерську.
Андрій дзвонив. Багато. Дописував повідомлення плутані, довгі, вибачався, благав.
«Зоряно, прости мене, дурного. Я все зрозумів. Давай почнемо наново».
Зоряна не відповідала. Бо знала починати спочатку марно. Бо проблема не у Оксані. Проблема у ньому. Поки не побачить цього нічого не зміниться.
А він як? питає Валерія.
Хто? моргнула Зоряна.
Андрій, хто ж ще.
А Зоряна знизала плечима. Не знаю. Не спілкуємось.
Помовчали.
А ти не шкодуєш?
Зоряна замислилась. Шкодує вона? Ні. Дивно ні. Легко, ніби рюкзак із плечей спав.
Я зробила вибір. Допиває каву. Для нього. Але і для себе.
Валерія посміхається:
Ти молодець.
Та що там Просто дорослішаю, мабуть.
Андрій залишився сам.
Оксана, як ні дивно, швидко перестала дзвонити. Без Зоряни-глядача гра втратила сенс. Коли Андрій спробував повернути близькість почув холод:
Ти ж сам її обрав, Андрію. Живи з цим. Я своє життя вже влаштувала і більше не потребую допомоги.
Андрій намагався повернути Зоряну чатував біля її дому, писав, чекав. Вона була твердою.
Відпусти мене і себе, сказала востаннє. Ми різні. Ти хотів два світи одразу. А я один, справжній.
Вечірній Київ плив тінями, Зоряна йшла і думала: як усе дивно влаштовано. Вона так боялася залишитись сама. Так боялась втратити Андрія. А коли втратила зрозуміла: нічого й не було.
Бо той, хто не здатен обирати не вміє дарувати справжнє.
А вона заслуговувала тільки на справжнє.
А як думаєте, чи варто йому вертатися до першої дружини? Чи то був просто маразматичний сон на перевернутій подушціВалерія ще трохи посиділа мовчки, потім обережно запитала:
А чого б ти хотіла тепер, Зорян?
Зоряна довго крутила чашку в руках, ловила відблиски лампи у каві.
Якось просто чесності. Щоб не гралися людьми, ніби шаховими фігурами. Щоб усі обирали серцем, а не зручністю.
На вулиці метушилися люди, літо пливло у місто золото-фиолетовим. Десь тут її новий початок. Без трикутників, компромісів і чужих сценаріїв.
А десь у іншій квартирі Андрій сидів на краю ліжка у тиші, де не було ні дзвінків, ні звичних прохань. Поруч лежав телефономалюнок Назарчика осиротілий, прикрий нагадок про втрачену рівновагу. У вікні мерехтіли ліхтарі, і лиш тоді, в непроглядній нічній квартирі, він нарешті почув, як болісно порожньо може бути між двома стільцями.
Зоряна ж, виходячи з кавярні, раптом відчула попереду невідомість, але це її простір, її вибір. Вперше за довгий час вона усміхнулась не лише губами, а й усьому собою.
Світ, у якому вона існує не між а просто для себе.
І вже точно знала: нехай любові буде мало, зате справжньої достатньо.
