От слухай, яка історія. Уявляєш, Соломія Бондаренко якось провела пальцем по екрану смартфона, перевіряючи залишок на банківській картці. Сума, яку вона там угледіла, змусила її заплющити очі й повільно дорахувати до десяти.
– Тарасику! – покликала вона чоловіка, що крутився в коридорі перед дзеркалом.
Тарас поправляв комір нової сорочки.
– Чого тобі, Соломіє? – озвався.
– Ти за таксі до ресторану зі своєї картки платитимеш?
Чоловік перестав смикати сорочку, винувато глянув на дружину.
– Соломіє, ну чого ти зранку починаєш? У мене там дріб’язок залишився. Мені ще за паркування на тижні платити. Давай ти замовиш?
Соломія заблокувала екран.
А Тарасу сьогодні стукнуло сорок. Вік солідний. Ще пів року тому вони домовилися, що відзначать скромно, вдома, посидять утрьох – вони й син.
А тут іще й іпотека за двокімнатну квартиру, яку взяли два роки тому. Платіж з’їдав майже всю Тарасову зарплату. Соломія тягнула на собі комуналку, продукти, гуртки дитини й одяг. Вона ж провідний менеджер, заробляла непогано, але вільних грошей майже не лишалося.
А місяць тому в їхні плани втрутилася Одарка Павлівна Бондаренко. Свекруха заявила, що сорокаріччя єдиного сина – подія світового масштабу. Не годиться сидіти на кухні, як жебраки. Треба покликати родичів, зняти залу в ресторані, показати всім, що Тарас відбувся.
На несміливі спроби сина заперечити, що грошей на ресторан нема, Одарка Павлівна відповіла:
– Соломія добре заробляє, не збіднієте заради такого випадку.
Соломія здалася. Сама знайшла затишний ресторанчик із гарною кухнею, сама склала меню, сама внесла аванс.
– Викликаємо таксі, – погодилася Соломія, накидаючи плаща.
У ресторані вже метушилися офіціанти. Стіл на п’ятнадцять гостей аж гнувся від закусок. Соломія спеціально вдягла просторе плаття пісочного кольору, щоб після робочого дня й усієї цієї бенкетної біганини почуватися комфортно.
Гості почали сходитися ближче до шостої. Одарка Павлівна з’явилася останньою, а з нею й сестра Тараса, Зоряна Бондаренко. Свекруха йшла до столу так, наче її запросили на аудієнцію до самого гетьмана.
– Імениннику! – урочисто проголосила Одарка Павлівна, вручаючи синові паперовий пакет.
Тарас зазирнув усередину й розплився в усмішці.
– О, мамо, дякую! Той самий парфум!
Соломія миттю глянула на назву. Ціна цього флакона дорівнювала третині їхнього іпотечного платежу.
– Для любого сина нічого не шкода, – гордо мовила свекруха, віддаючи офіціантові нове пальто з хутряним коміром.
А тоді перевела погляд на невістку. Усмішка на її обличчі згасла, мов свічка на вітрі.
– Соломіє, вітаю, – сухо кинула вона.
– Доброго вечора, Одарко Павлівно, – рівно відповіла Соломія.
Свекруха окинула залу поглядом.
– Ну, що я можу сказати… – простягла вона, сідаючи на чільне місце. – Темно тут. І скатертини якісь простецькі. Тарасе, я ж тобі говорила про ресторан «Гетьманський двір» у центрі Києва. Там такі люстри!
– Мамо, «Гетьманський двір» нам не по кишені, – тихо відповів Тарас, сідаючи поруч.
– Ой, та годі прибіднюватися! – відмахнулася Зоряна, поправляючи зачіску. – У вас Соломійка заробляє, як директор заводу. Могли б раз у житті братові нормальне свято влаштувати.
Соломія відчула, як до горла підкочує роздратування, але стрималася. Не час влаштовувати розбирання при гостях.
– Пригощайтеся, Одарко Павлівно, – Соломія підсунула свекрусі блюдо з рибним асорті. – Тут чудова кухня.
Свекруха гидливо підчепила виделкою шматок риби.
– Лосось якийсь бляклий. Мабуть, на ринку брали дешеву?
– Це форель слабкого посолу від шефа, – спокійно пояснила Соломія.
Банкет набирав обертів. Гості їли, пили, виголошували тости. Розхвалювали Тараса: який він чудовий фахівець, який прекрасний сім’янин, як йому щастить у житті.
Одарка Павлівна весь вечір не стуляла рота. Розповідала історії з дитинства Тараса, хвалилася його уявними успіхами на роботі й жодного разу не згадала Соломію. Невістка для неї була обслуговчим персоналом, чиє завдання – вчасно підливати сік і не світитися.
На момент подачі гарячого атмосфера за столом розжарилася.
Соломія стомилася. Вона встала з-за столу, щоб попросити офіціантів принести чай, і, повертаючись на місце, почула гучний голос свекрухи:
– Ну й вирядилася ти, Соломіє.
Над святковим столом перестали цокотіти виделки. Гості як за командою втупилися в тарілки, вдаючи, що дуже захоплені салатами.
Соломія зупинилася на півдорозі до свого стільця.
– Вибачте? – перепитала вона.
– У цій сукні ти на вигляд, як стара кобила, слово честі! – голосно заявила Одарка Павлівна, обводячи поглядом тихих гостей.
Тараса залило червоними плямами.
– Мамо, припини, – невпевнено подав він голос. – Нормальна сукня.
– Тарасе, у тебе просто око замилилося, – відмахнулася мати, поправляючи комір своєї нової шовкової блузки. – Я ж краще хочу. Люба, тобі тридцять вісім, а ти одяглася, як бабця на город. Ні талії, ні фасону. Суцільний несмак!
Зоряна єхидно посміхнулася, прикривши рота серветкою.
Соломія повільно підійшла до столу. Весь вечір свекруха демонстративно кривилася: то закуски занадто прості, то ресторан дешевий, то дружина в сина недостатньо гарна.
– А мені подобається, – рівно відповіла Соломія, дивлячись прямо на свекруху. – Зручно.
– Зручно їй! – пирхнула Одарка Павлівна. – Жінка має прикрашати чоловіка. Бути його візитівкою.
Вона розправила плечі.
– Ось глянь на мене, – провадила свекруха. – Я на пенсію вийшла, а тримаю марку. Тому що себе поважати треба, а не натягувати перший-ліпший мішок з переходу.
Гості ніяково переглядалися. Тарасів рідний дядько втупився в келих, вдаючи, що вивчає бульбашки мінералки.
– Соломіє, сядь, не заводься, – зашепотів чоловік, смикнувши дружину за рукав.
Зрозуміло. Тарас завжди волів відсидітися в тіні, поки жінки з’ясовують стосунки. Аби Соломія мовчала та терпіла.
Але цього вечора Соломія не збиралася мовчати. Вона втомилася тягнути іпотеку, оплачувати забаганки свекрухи й вислуховувати публічні приниження за власний кошт.
– Одарко Павлівно, – Соломія сперлася руками об край столу. – А на вас зараз блузка звідки?
– До чого тут моя блузка? – знітилася свекруха, спантеличена різкою зміною теми.
– Дуже навіть до чого, – незворушно мовила невістка. – Блузка італійська. Натуральний шовк. І шкіряні туфлі, я помітила, коли ви заходили. І нове пальто в гардеробі висить, із хутряним коміром. Гарні речі, правда?
– Гарні, – насторожено погодилася Одарка Павлівна. – Я вмію вибирати якісні речі.
– Вибирати ви вмієте, – погодилася Соломія. – А оплачувати?
За столом хтось нервово кашлянув. Тарас почервонів і спробував підвестися.
– Соломіє, годі, – процідив він крізь зуби.
– Ні, не годі, Тарасе, – Соломія жестом зупинила чоловіка. – Коли ми вже заговорили про зовнішній вигляд і повагу до себе, давайте щиро.
Вона підвищила голос так, щоб чули всі присутні.
– Цю італійську блузку, туфлі та шикарне пальто ви купили минулого місяця, Одарко Павлівно. На двадцять тисяч гривень, які я переслала вам зі своєї квартальної премії.
Обличчя свекрухи видовжилося.
– Тому що вам, цитую, «ні було в чому піти в поліклініку, соромно перед лікарями», – викарбувала Соломія.
Яскрава помада на губах Одарки Павлівни раптом здалася безглуздою. Вона забігала очима по гостях, шукаючи підтримки, але родичі раптом різко зацікавилися м’ясом, що холоне.
– Я в сина просила! – з викликом кинула свекруха.
– А дав не син, – відрізала Соломія. – Бо зарплати вашого Тараса вистачає рівно на платіж з іпотеки, бензин та ділові обіди.
Зоряна спробувала втрутитися.
– Соломіє, ти навіщо чужі гроші рахуєш? Зовсім уже?
– Я рахую свої гроші, Зоряно, – осадила зовицю Соломія. – І цей бенкет, на якому ви зараз сидите, критикуєте ресторан і мій зовнішній вигляд, теж оплачено до гривні з мого гаманця.
У залі зависла незграбна пауза, яку переривав тільки дзвін посуду за сусідніми столиками.
– І той дорогий парфум, що ви сьогодні подарували синові, куплений на гроші, які я дала вам на лікування зубів минулого тижня, – додала Соломія, дивлячись просто в очі свекрусі.
Одарку Павлівну залило червоними плямами.
– Та як ти смієш… – пробелькотіла вона.
– А так, – Соломія випросталася. – Я можу ходити хоч у мішку з-під картоплі. Бо той мішок я сама собі купила на свої зароблені гроші!
Вона підсунула до себе келих із соком.
– А коли ви навчитеся одягатися на свою пенсію, тоді й обговорюватимемо мої фасони. Смачного!
Соломія спокійно сіла на своє місце.
Одарка Павлівна хапала ротом повітря. Вона чекала, що син заступиться за матір, прикрикне на дружину, що зарвалася. Але Тарас просто сидів, опустивши голову, і старанно колупав виделкою шматок запеченої картоплі.
Робити нічого. Свекруха зім’яла тканинну серветку, кинула її на стіл і різко піднялася.
– Моєї ноги більше не буде у вашому домі! – вичавила вона, ні до кого конкретно не звертаючись.
Розвернулася й швидким кроком попрямувала до виходу. Зоряна, кинувши на Соломію нищівний погляд, схопилася й побігла слідом за матір’ю.
Решта вечора минула в пригніченій атмосфері. Гості швиденько доїли гаряче, попили чай, натягнуто попрощалися й розійшлися.
Додому Соломія й Тарас їхали мовчки.
Минув тиждень. Життя йшло своєю чергою. Одарка Павлівна демонстративно не телефонувала. Тарас кілька днів ходив зі скривдженим виглядом, намагався звинуватити дружину в зайвій різкості, але аргументів не знайшлося.
У суботу вранці Соломія варила каву, коли на Тарасів телефон надійшло повідомлення. Тарас, що сидів за столом, глянув на екран і зам’явся.
– Соломіє, – почав він запобігливим тоном. – Мама пише. У неї холодильник зламався. Майстер сказав, що ремонт дорогий.
Соломія відпила гарячої кави з кухля.
– Яка неприємність, – рівно відповіла вона.
– Треба б допомогти, – Тарас почухав потилицю. – Скинеш тисяч п’ять? Я з наступної зарплати віддам.
– Ні, Тарасику, не скину, – Соломія поставила кухоль на стіл.
– Тобто? У неї ж продукти пропадуть!
– У прямому, – Соломія подивилася на чоловіка. – Твоя мама ясно дала зрозуміти, що я ходячий несмак і не поважаю себе. Я вирішила прислухатися до її мудрої поради.
Вона підійшла до плити й вимкнула конфорку.
– Я вчора записалася в салон на стрижку та фарбування. А на вихідні поїду до торгового центру за новими сукнями. Марку триматиму!
Тарас розгублено кліпав очима.
– А холодильник як же?
– А холодильник, любий, тепер твоя турбота, – усміхнулася Соломія. – Бери підробіток, проси аванс. Ви ж родина, рідна кров. Певна, ти впораєшся!
Вона взяла свій кухоль і попрямувала до кімнати, залишивши чоловіка наодинці зі своїми думками та зламаним холодильником Одарки Павлівни. Як постелилося, трясця її матері…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
