Доля, захована у втраченому гаманці
Марія Іванівна витерла руки об фартух і глянула на зачинені двері до кімнати онуки. Настя повернулася з університету сумна, і бабуся відразу зрозуміла: щось трапилося. «Напевно, з Олегом посварилися», — подумала вона, похитуючи головою. Їхні сварки були не рідкістю, але щоразу Марія Іванівна сподівалася, що молодята розберуться. Минуло трохи часу, і вона вирішила постукати.
— Настю, Настуню, іди повечеряти, ти ж з пар голодна, — лагідно покликала бабуся.
— Не хочу, бабусю, не хочу… — голос Насті тремтів, ніби вона стримувала сльози.
Марія Іванівна привідчинила двері і заглянула. Онука сиділа на ліжку, обхопивши коліна. Очі були почервонілі, хоча сліз уже не було видно. Бабуся увійшла, сіла поруч і обійняла Настю. «Не варті ці хлопці наших сліз, — тихо промовила вона. — Усе в тебе буде добре, рибко».
— Звідки ти знаєш, що я з Олегом посварилася? — здивувалася Настя, витираючи очі.
— А через що ще дівчина в твої роки так переживає? — усміхнулася Марія Іванівна. — Плюнь, Настуню, не вартий він того. Знайдеш ще свою справжню любов.
Вона міцніше обійняла онуку і задумалася. У пам’яті виринули далекі роки, повні випробувань і радощів. Настя, притулившись до бабусі, тихо попросила: «Розкажи, бабусю, про своє життя. Я ж майже нічого не знаю, тільки те, що дідусь пішов від нас п’ять років тому».
Марія Іванівна глибоко зітхнула, і її оповідь полилася, як ріка, переносячи їх обох у минуле.
У двадцять років вона вийшла заміж за сусіда Петра. Кохання здавалося вічним, але сімейне життя перетворилося на кошмар. Мати попереджала: «Маруся, не буде Петро добрим чоловіком. Подивись на його батька — гуляка та ледар. Тітка із сусіднього села сватає тобі Василя, він надійний». Але Марія не слухала, вірила в добре серце Петра. Через рік він почав пити, сварки стали звичними. Одного разу, не стримавшись, він підняв на неї руку. Марія, схопивши сина Івася, вибігла з хати й сховалася у батьків. Батько зустрів Петра суворим поглядом: «Ще крок — і пошкодуєш». Той відступив і більше не з’являвся.
Марія залишилася сама з сином. У двадцять два роки, розлучена, вона переїхала до міста до тітки, яка була вже хворою й самотньою. Тітка прийняла їх з Івасем як рідних, а Марія доглядала за нею, поки та не пішла з життя. Однокімнатна квартира дісталася Марії. Вона влаштувалася нянею в дитячий садок, куди віддала й Івася. Жили скромно, але в теплі та ситості. Іноді Марія приносила додому залишки їжі — котлетку, шматочок хліба — все, що не доїли діти.
Одного разу, повертаючись з роботи, Марія зайшла до крамниці. Розрахувавшись, вона не помітила, як упустила гаманець із майже усією зарплатою. Дома, виявивши втрату, вона запанікувала: на що тепер жити? Івасю потрібні були нові черевики, а до зарплати — майже місяць. Марія кинулася назад до крамниці. Продавщиця, повна жінка з незадоволеним виразом обличчя, буркнула: «Треба краще дивитися». Але потім подала записку: «Якийсь хлопець знайшов твій гаманець, залишив адресу».
Марія, не звертаючи уваги на грубість, вибігла з крамниці. Адреса виявилася неподалік. Вона постукала у двері квартири на першому поверсі старого будинку. Відчинив молодий хлопець з добрими очима. «Доброго здоров’я, — видихнула Марія, — це я втратила гаманець». Він усміхнувся: «Не хвилюйтеся, я його зберіг. Назвіть суму і колір». Марія описала гаманець — темно-синій, назвала суму до копійки. «Точно твій», — сказав хлопець, простягаючи гаманець. — Мене звати Андрій, а тебе?»
— Марія, — відповіла вона, відчуваючи, як від полегшення теплішає на душі. — Дуже дякую, це всі мої гроші.
Андрій помахав їй у вікно, коли вона йшла, і Марія подумала: «Треба його подякувати». У вихідний вона з Івасем купила торт і пішла до Андрія. Двері відчинила літня жінка — його бабуся. Андрій, побачивши гостей, зніяковів: «Навіщо так витрачатися?» Але відмовлятися не став, а запросив на чай. Івась, серйозно потиснувши руку Андрію, представився: «Я — Іван». Усі засміялися, і атмосфера стала теплою.
За чаєм Марія дізналася, що Андрій живе з бабусею, батьків втратив, йому двадцять три, він відслужив у армії та працює на заводі. Його блакитні очі і щира усмішка змушували Марію почуватися легко й вільно. Навіть Івась, зазвичай насторожений, уважно слухав Андрія.
Вони почали зустрічатися. Ходили в кіно, гуляли у парку, іноді брали Івася, який подружився з бабусею Андрія, Ганною Петрівною. Марія хвилювалася через різницю у віці — вона була на два роки старша, але почуття бралигорло. Але одного разу, повернувшись з роботи, вона побачила, як Івась обіймає Андрія і сміливо каже: «Ти – мій тато», і тоді Марія зрозуміла, що справжнє щастя завжди приходить там, де його чекають від усього серця.
