**Таємниця з бабчиної скрині: лист, що змінив усе**
Олена смажила млинці, коли на кухню вбігла її восьмирічна донька.
— Мамо! Мамо! — з хвилюванням скрикнула Соломія. — Я знайшла щось у бабусиній кімнаті! Відчинила ту важку скриню біля стіни!
— Як ти взагалі її підняла? Вона ж непідйомна! — здивувалася Олена, зменшуючи вогонь під пательнею.
— Це неважливо! Ходімо, ти маєш це побачити! — потягла її за руку дівчинка.
Олена, тривожно здригнувшись від тону, вимкнула плиту й пішла слідом. У бабусиній кімнаті все стояло на своїх місцях, лише стара скриня була розкрита, а на підлозі лежав пожовтілий конверт. Соломія обережно передала його матері.
— Подивись, що там.
Олена розкрила конверт. Всередині — лист, написаний акуратним, але трішки тремтячим почерком. Прочитавши перші рядки, жінка опустилась на край ліжка. Серце шалено калатало.
— Бабусю… — прошепотіла вона. — Чому ти ніколи не розказала мені про це?
Марія Іванівна, мати Олени, довгі роки жила сама у невеликій трикімнатній квартирі на околиці Львова. Чоловік помер, дітей у них не було, а єдина родичка — небога Тетяна — все рідкіше відповідала на дзвінки. Іноді старушка сиділа біля вікна, згадуючи чоловіка, осінні прогулянки парком, і думала — а що лишиться після неї?
Та одного дня у її житті з’явилася Ярина — сусідка з під’їзду, добра, трохи загублена дівчина років двадцяти п’яти. Її історія вразила Марію Іванівну: кинув коханий, обдурив, вигнав після продажу її рідного дому, а у чужому місті вона опинилася ні з чим. Прихистила тоді старушка — просто від щирого серця.
Ярина була вдячна до сліз. Вона прибирала, готувала, заваривала смачний чай, приносила квіти з базару, слухала її оповіді. А Марія Іванівна вперше за довгі роки відчула, що не самотня. Дівчина стала їй мов рідна онука. Майже. Бо рідних у неї не було… Чи все ж таки були?
Одного дня Марія Іванівна побачила стару фотографію в альбомі Ярини — знайоме обличчя. Чоловік. Молодий, у санаторії. На знімку він обіймає жінку, схожу на Яринину бабусю. І тоді все склалося. Пристрасний роман, який він колись не визнав. І дівчинка — його онука. Ярина. Вона. Її дитина.
Сказати вголос вона не наважилась. Не хотіла, щоб дівчина думала, ніби її прихистили з жалю. Тому Марія Іванівна просто написала лист. Простий, зворушливий, де зізналася, що завжди відчувала у Ярині рідне тепло. І заповіла їй усе — дім, спогади, турботу й любов.
Вона встигла видати Ярину заміж — за порядного чоловіка, розумного, доброго, який із повагою ставився до старушки. Марія Іванівна померла спокійно. Посміхаючись.
Багато років потому, у день народження бабусі, маленька Соломія — Яринина донька — відчинила ту саму скриню й принесла лист.
— Мамо, ти маєш це прочитати, — промовила дівчинка серйозно.
Олена прочитала й заплакала. Гаряче, гірко. Чому та, кого вона називала просто «сусідкою», ніколи не відкрила їй правди?
— Бо вона полюбила тебе ще до того, як дізналася, хто ти, — тихо сказав її чоловік, обіймаючи за плечі.
У небі, серед білих хмар, двоє дивилися вниз — і посміхалися. Вони знали: їхня любов і тепло не пропали. Вони передалися далі. Через покоління. Через таємницю. Через добро.
