Він не повинен знати.
Соломія стояла біля підїзду старої пятиповерхівки й не могла набратися сміливості натиснути кнопку домофона. У кишені пальта лежала зімята папірка з адресою, яку вона дізналася через спільних знайомих. Дванадцять років Цілих дванадцять років минуло з того дня, коли вона залишила свого новонародженого сина.
Що ти робиш? прошепотіла вона сама до себе. Думаєш, тебе там чекають з розпростертими обіймами?
Але ноги наче приросли до асфальту. Піти вона не могла, як і увійти. У голові крутилися спогади про той страшний день, коли вона, двадцятидворічна дурниця, піддалася емоціям і наробила помилок, про які жалкувала все життя.
Її колишній чоловік, Данило, був класичним прикладом того, як не варто вибирати супутника життя. Красивий, чарівний, дотепний і абсолютно безвідповідальний. Після весілля виявилося, що в нього дві пристрасті: випивка та азартні ігри. Квартиру, яку їм подарували батьки Соломії на весілля, він за півроку програв у карти.
Не переживай, котику, говорив він, цілуючи її у маківку. Я все поверну, побачиш. Просто трохи не пощастило.
Коли Соломія дізналася про вагітність, Данило зник на три тижні. Повернувся зімятий, неголений, з розбитою губою.
Довги віддавав, буркнув у відповідь на її сльози. Слухай, може, ну його, цю дитину? Нам зараз не до цього.
Це був останній цвях у кришку їхнього шлюбу. Соломія подала на розлучення, будучи на сьомому місяці. Батьки підтримали, але з умовою жодного спілкування з Данилом.
Пологи були важкими. Хлопчик народився слабким, лікарі боролися за його життя перші дні. А потім, коли криза минула, у палату врився пяний Данило.
Охорона вивела його, але наступного дня він повернувся тверезий, з квітами та іграшками.
Сонце, прости мене, благав він, стоячи на колінах у лікарняному коридорі. Я виправлюся, клянусь. Дай мені шанс.
Мати, яка завжди була проти цього шлюбу, влаштувала скандал.
Або ти відмовляєшся від дитини та їдеш з нами в інше місто, або ми тебе знати не хочемо! кричала вона. Вибирай або ми, або ця дитина пяниці!
Соломії було двадцять два. Вона щойно пережила важкі пологи, розлучення, зраду. У неї не було ні роботи, ні житла, ні сил боротися. І вона зробила найстрашнішу помилку у своєму житті.
Згадавши, як мати Данила, Марія Іванівна, забирала малюка, Соломія відчула, як у горлі стиснувся ком. Жінка дивилася на неї з такою зневагою, що хотілося провалитися крізь землю.
Підпиши ось тут, сухо сказала вона, простягаючи папери. І можеш бути вільною.
Наступні роки Соломія намагалася забути. Переїхала з батьками до Львова, закінчила курси бухгалтерів, влаштувалася на роботу. Потім батьки загинули в автокатастрофі, залишивши їй невелику квартиру та купу боргів. Вона викручувалася, як могла.
Особисте життя не складалося. Двічі Соломія намагалася побудувати стосунки, але варто було лише заговорити про дітей, вона тікала. Як пояснити чоловікові, що в тебе є син, якого ти кинула?
А потім, півроку тому, їй поставили діагноз. Операція пройшла успішно, але лікар чесно сказав:
Дітей у вас більше не буде, Соломіє Миколаївно. Шкода.
Тоді вона зрозуміла треба спробувати. Хоч побачити його, переконатися, що в нього все добре.
Двері підїзду рипнули, звідти вийшов підліток у спортивній куртці. Соломія завмерла. Це був він ті самі карі очі, той самий упертий підборідок. Тільки не немовля, а дванадцятирічний хлопець.
Ви когось чекаєте? запитав він, притримуючи двері.
Я так тобто ні, пробурмотіла Соломія.
Хлопець знизав плечима й пішов далі. А вона стояла й дивилася йому вслід, не в змозі зрушитися.
Гей, Іванку! гукнув хтось із дитячого майданчика. Швидше, а то почнемо без тебе!
Іванко. Його звали Іван. Вона навіть імені не знала.
Соломія розвернулася й пішла геть, але через кілька кроків зупинилася. Ні, так не можна. Треба хоча б спробувати.
Вона повернулася й натиснула кнопку домофона. У динаміку пролунав знайомий голос:
Хто там?
Маріє Іванівно? Це це Соломія. Можна мені піднятися?
Довга пауза. Потім клацнув замок.
Квартира майже не змінилася. Ті самі шпалери, той самий запах суміш валерянки й свіжої випічки. Марія Іванівна постаріла, але трималася прямо.
Навіщо прийшла? запитала вона без вступів.
Я хотіла дізнатися, як він. Як Іван.
Звідки ти знаєш, як його звуть?
Щойно бачила внизу. Хлопці його покликали.
Марія Іванівна усміхнулася:
Ну що ж, заходь на кухню. Раз прийшла поговори
