**Спроба передбачити**
«Ну чого ти надулась? Побачиш, тобі сподобається. Море, пляж, сонце…» — казала Оксана, безпорадно виловлюючи погляд доньки.
Але Софія наполегливо відверталася до вікна, за яким простягалися нескінченні лани пшениці та низькорослі виноградники. Поряд із залізницею йшла траса, де мчали різнокольорові автівки, які з поїзда здавалися іграшковими.
Десь далеко в мареві зникали та з’являлися обриси гір. Від сліпучого сонця почали боліти очі. Софія в сотий раз перевірила телефон, роздратовано відкинувши його.
«Ох, ці муки першого кохання», — зітхнула про себе Оксана, а вголос сказала:
— Мабуть, нема зв’язку. Ось приїдемо…
— Мам, годі, — мляво відповіла Софія і знову повернулася до вікна.
— Будинок Насті стоїть на пагорбі, з вікон море видно. Іноді його навіть чути. А який там сад! — не вгамовувалася Оксана. — За кілька годин сама все побачиш.
— Тільки не кажи, що в неї є син, — Софія злісно глянула на матір.
— Є. Але не рідний. У Насті нема своїх дітей. Вона виростила чужу дитину. Він зараз у Києві, вчиться в університеті. Сезія, навряд чи побачиш.
— Ти казала, що вона твоя подруга. Як ви познайомились, якщо вона живе на півдні, а ти — у Житомирі? — зацікавилася Софія.
— О, це цікава історія. Хочеш — розповім.
Софія ледь здвигнула плечем, не відводячи погляду від одноманітного пейзажу.
***
Ми з Настею жили на сусідніх вулицях, разом ходили до школи. Не скажу, що вона була красунею, але волосся в неї було незвичне — світло-русяве, кучеряве, на сонці відливало золотом. На вулиці на неї всі оберталися. І мені здавалося, що частка уваги дістається й мені.
Перед випускними ми з класом поїхали кататися на човні, потім гуляли в парку. Там вона і познайомилася з хлопцем, одразу ж закохалась. Бачилися ми рідше, я не хотіла заважати. А коли зустрічались, вона тільки про нього й говорила.
Мріяла стати актрисою, хотіла вступати до Київського театрального. Але так полюбила, що пішла до політехнічного, де вчився її Олег. Я ж пішла в університет.
Зустрінемося — наговоритися не можемо. А через рік Олег зробив їй пропозицію. Яка ж щасливою вона тоді виглядала!
Ми з її мамою пішли вибирати весільну сукню. Переміряли всі. На Насті будь-яка сиділа ідеально. Ще й фату підібрали. Вона наполягла, щоб і мені купили блакитну сукню, як світлиці. Ох, і втомилися ж ми тоді! Маму з покупками відправили додому на таксі, а ми вирішили пройтися набережною. Стояла тепла травнева ніч.
Йдемо, на Настю всі озираються. А вона й не помічає. Їли морозиво, сміялися.
Назустріч нам йшли дві циганки. Вони чіплялися до перехожих. Коли зрівнялися з нами, одна — повна — перегородила дорогу і звернулась до Насті:
— Ой, красуне, дай погадаю. Усе правду скажу, що тебе чекає, — заспівала солодким голосом.
Друга циганка стояла осторонь. Була негарна, худа, з великими зубами. Я подумала, що вона схожа на кобилу. Пізніше Настя сказала, що так само подумала.
— Я й сама знаю, що мене чекає, — весело відповіла Настя, облизуючи морозиво.
Ми хотіли обійти їх, але раптом та схопила Настю за руку, піднесла долоню до очей, похитала головою.
— Весілля тебе чекає, золота.
— Це й без вас знаю.
— Не хочете — не треба. Грошей у нас все одно нема, — втрутилася я.
— Радісну звістку за гроші купують, а біда даром приходить, — сказала циганка так, що аж мурашки пробігли.
Дивилася на Настю не відриваючись, немов гіпнотизувала. А друга посміхалася. Чи мені так здалося через її рот.
— Не слухай її, підемо, — потягла я подругу.
— Любиш сильно, але щастя буде недовгим. Під час весілля впадеш з коня, захворієш. Вилікуєш біль біля моря. За чоловіка більше не вийдеш. Але знайдеш щастя в синові.
Потім відпустила руку та пішла. Ми мовчки йшли далі, настрій зник.
— Насте, ти що, повірила? Ти ж не збираєшся на коні їхати? Ми ж на авто поїдемо до РАГСу!
— Та я й не збираюся, — ніби прокинулася Настя.
Після сесії було весілля. Молоді мали їхати відпочивати на море. Про циганку забули.
Настав день. Ось-ось приїде жених. Ми стояли перед дзеркалом. Настя поправила фату й раптом сказала:
— Мій батько джип своїм конем називає. Не сіду в нього.
— І правильно. Сядеш в інше авто.
— Ні, не сяду. РАГС близько, підемо пішки.
Ми ледь переконали Олега. Батьки були проти, але Настя наполягала. Казала: або пішки, або взагалі не виходить.
Нічого не сталося. Під марш Мендельсона вони обмінялися кільцями. Тепер можна їхати. Але Настя знову вперлася: хотіла сфотографуватися в парку.
— Давайте я вас на каруселі зніму, — запропонував фотограф.
Ярка карусель, дерев’Карусель розкрутилася, Настя сміялася, простягаючи руку до Олега, але раптом зірвалась із коня, падаючи на твердий бруківний майданчик, і все змінилося назавжди.
