Таємниця, похована на горищі: історія жінки, яка наважилась дізнатися правду
Оксана ніколи не думала, що поїздка на садибу до свекрухи стане для неї відкриттям, що переверне все життя. Ганна Іванівна, мати її чоловіка, запросила допомогти розібрати старий будинок — його готували до продажу. Здавалося б, звичайна просьба. Але саме вона стала тим поворотом, після якого дороги назад уже не було.
— Оксано, піднімись на горище, там усякого добра повно. А я тут унизі приберу, — наказала свекруха, ніби командувала на фронті.
— Гаразд, — відповіла Оксана, піднялася нагору й почала перебирати старі коробки.
Фото чоловіка в дитинстві, шкільні грамоти, малюнки сестри… Ностальгічний пил минулого. Та раптом її погляд зачепив товсту, як цегла, папку з медичними документами. Серце стиснуло. Трохи вагаючись, вона відкрила її.
На очі впав запис: у Віталіка, її чоловіка, у підлітковому віці була перенесена хвороба, що часто призводить до безпліддя. Це не здогадки — це чорним по білому, з підписами лікарів.
Оксана застигла. Ця папка руйнувала двадцять років її життя. Адже саме двадцять років вони з Віталіком були одружені, і весь цей час свекруха докоряла їй за бездітність, дозволяла собі злі підступи й приниження, прикриваючись «бабусиним правом». А Віталик… Він навіть не захотів перевіритися, коли Оксана сама пройшла всі обстеження.
Вони познайомилися в студентські роки. Він — веселий хлопець, грав на гітарі, жартував, був душею компанії. Першим підійшов, запропонував чаю, коли вона мерзла на практиці в полі. Потім кіно, зустрічі, любов. Усе, як у казці. До зустрічі з Ганною Іванівною.
Свекруха не приховувала неприязні.
— Ти ж вища за Віталика на цілу голову! Наречена має бути тендітною, — хмикнула вона першої ж вечері.
Оксана намагалася не сприймати близько, але кожне слово вгризалося під шкіру. Особливо після весілля, коли Ганна Іванівна вручила їй каструлю і дитячий чепчик: «щоб уже народжувала!»
А Оксана й сама хотіла. Просто не виходило. Лікарі казали — усе гаразд. Лише чоловік категорично відмовлявся йти на обстеження. Більше того, дозволяв собі натяки — а чи не робила Оксана чогось у юності? Чи не через неї все?
Вона пробачила йому навіть ці слова. Але осад залишився.
І ось тепер, на запыленому горищі, Оксана тримала в руках відповідь на всі запитання.
Віталик знав. Ганна Іванівна теж. І все одно роками мучили її докорами. Оксана акуратно сховала медичну карту в рюкзак. Повертаючись до міста, першим ділом пішла до подруги Софійки, лікарки.
— Ну звісно, — зітхнула Софійка, перегортаючи сторінки. — Ось у чому причина. А ти, бідолага, стільки років себе гризла…
Оксана мовчала. Очі її наповнилися сльозами.
— Розлучайся, Оксанко. Ти ще зможеш стати матір’ю. А з ним? Він навіть правди тобі не сказав. Це не сім’я.
Такий випадок трапився через місяць. Чергове родинне свято. Свекруха, як завжди, сіяла, хвалилася онуками від доньки Мар’янки — хоч сама ж їх і виховувала. А Оксану намагалася принизити перед усіма.
Але цього разу все пішло інакше.
— Ну що, Оксано, не твоя доля бути матір’ю, — усміхнулася Ганна Іванівна. — Зате в нас від Мар’янки троє.
Оксана підвелася зі столу, підійшла до центру кімнати, дістала ту самОксана вийняла ту саму медичну карту й поклала її перед усіма, мовчазно дивлячись у очі свекрусі.
