Тату, ти ж памятаєш Надію Олександрівну Мартиненко? Все, не відкладай. Завтра приїжджай до мене познайомлю тебе зі своїм молодшим братом і твоїм сином. Все, до завтра, бувай.
Хлопчик спав просто на килимку біля її дверей. Олеся зупинилась, мало не перечепившись. Думала: ну і картина, з ранку дитини на підїзді ще мені не вистачало! Як вчителька з досвідом десять років за партою, вона не могла пройти повз.
Присівши, Олеся обережно стусонула хлопця за худеньке плече:
Гей, молодий козаче, прокидайся!
Що? піднявсь, замлілий, хлопчина.
Ти хто такий? Чого тут спиш?
Не сплю. Просто… ваш килимок такий мякенький, як у бабусі. Сів і задрімав. Так вийшло, вирівняв плечі юний гість.
Олеся не так давно тут оселилася після розлучення з чоловіком, купила нарешті однокімнатку у Львові. Сусідів ледве пригадувала, могла розібрати хіба що кота Івана з третього поверху. Але дитина явно тут новенька.
На вигляд хлопцю років 11, може 12, вдягнутий просто: старенька курточка, але все чисто, охайно. Стоїть, переминається, по підлозі танцює на одному місці.
Олесі одразу стало зрозуміло хлопцю десь терміново треба, як мінімум на другий поверх у туалет.
Біжи давай, тільки швидко я, між іншим, на роботу спізнююсь! показала рукою в коридор.
Він дивився на неї з підозрою, але в тих поглядах було щось дивовижне світло-блакитні очі, рідкісні в наших краях, як сто гривень на дні гаманця.
Поки хлопчик мив руки у ванній, Олеся швиденько намазала хліб шматком ковбаси бутерброд в рюкзак йому поклала.
На, перекуси хоч трохи.
Дякую! кивнув гість і вже кинувся до дверей. Ви мене врятували а то би в підїзді сидів цілий день.
Кого чекаєш? спитала Олеся, вперше замислившись, а точно не заблукав?
Бабусю Тоню. Вона тут, у вашому підїзді, мешкає, може ви її знаєте?
Та, знаю, хоч трохи. Антоніну Петрівну днями в лікарню забрала «швидка». Я якраз із школи поверталась, бачила, як несли…
В яку?! аж зблід хлопчик.
Схоже, у 8-му міську. Вчора, принаймні, туди чергували.
Я зрозумів. А вас як звати? нарешті вирішив познайомитись.
Олеся Віталіївна, відповіла вже на ходу, бо надто поспішала.
У школі думки про хлопця весь день свердлили Олесі голову. Мабуть, у неї таки прорізалося якесь запізніле материнське відчуття, подумала з іронічною посмішкою.
В підїзді після роботи той самий хлопчина на підвіконні, наче жде когось давно-давно.
Я чекаю на вас! радісно вигукнув він. Бабусю ще з лікарні не виписують мене не пускають до неї.
А тебе як звати? витягла з гаманця серветку, бо у хлопця руки, як завжди в справі.
Я Назар. Не Назара, не зменшуй. Просто Назар.
Нагодованого гостя заледве витягла на «допит»:
Ти втік з дому? Тато-мама шукають вже, певно, поліцію.
Та в мене немає батьків. Я в тітки живу.
То вона, напевне, голову ламає через тебе?
Ні. Я їй сказав, що поїхав до бабусі. Вона ж не в курсі, що бабуся в лікарні. Не хочу повертатися в тітки своє життя: четверо своїх, п’ятьох вже очікують. А дядько щодня «до стакана», нервів не вистачає. Сказали якщо ще трохи там поживу, то віддадуть в дитячий будинок. А я цього не хочу! Я вам не надто заважаю? Мама казала, що я «ураганчик, та все від тата і очі такі ж світлі». Мами вже немає два роки минуло.
А як звали маму?
Надія Олександрівна Мартиненко. Хороша, красива була. Секретарем у директора на хімзаводі працювала, але, в кого саме не скажу, не памятаю.
А тато?
Та не було у мене ніколи тата, тихо відповів Назар.
Олеся знала ці очі такі були лише в її тата. А її батько, між іншим, директор того самого заводу…
«Директор і секретарка… Ой, тільки цього не вистачало,» з іронією подумала вона. Володимир Олексійович міг, ще й як міг!
Зібралась, відправила хлопця по хліб магазин біля будинку а сама дзвонить татові:
Тату, пригадуєш Надію Мартиненко? Настав твій час. Завтра візьми цукерки і приїзди познайомлю зі своїм молодшим братом і, мабуть, ще й твоїм сином. Дзвони, не відкладай.
Хлопцеві застелила диван у вітальні. Хоч як буде далі не знає. Але сестру в родину, де скоро вже футбольну команду зберуть і мамині пиріжки на рахунок ставлять не здасть, і в дитбудинок не віддасть.
Наступного ранку, ледь вибило восьму тато вже на порозі: статний, як з картинки штани випрасувані, туфлі блищать, аромат такий, що вся дільниця збіглася б.
Що за сенсація? Брата мені знайшла, чи що?.. Вночі не спав через тебе!
Тихше, гість ще спить. Снідати хочеш, чи одразу в родинну драму?
За сніданком повна правда, як на сповіді: так, була Надя, гарна дівчина, закохані очі, «флюїди», і все таке, але мама Олесі святе діло не кидав!
Розказав, що Надя зникла, потім начеб-то повернулась з чоловіком і сином, а через три роки її не стало він сам про допомогу на похорон підпис ставив.
Раптом на кухню забіг Назар чемно, як справжній чемпіон ранкових привітань. Тато та голубоокий хлопчина мовчки подивились одне на одного ну хоч малюй портрет!
Може, знайомитись будемо? рука тремтить, простягає: Володимир Олексійович…
Назар Володимирович Мартиненко! і кладе свою долоньку у велику руку батька.
Обидва одночасно підняли брови такі однакові, що хоч у цирк відправляй на подвійну ставку.
Якісь у мене сьогодні неймовірні гості, Олеся посміхнулась.
Після того вже не обійшлось ДНК, суд, доводи, офіційність. Але врешті Назар отримав документи тепер він син Володимира Олексійовича офіційно.
Дружина батька, Галина Петрівна, спочатку влаштувала сцену з уявним інфарктом, потім махнула рукою і подалася на море. У гості приймати онука будь ласка, а взяти до себе «ні, дякую, нерви не залізні!»
Олеся й Назар взяли котика назвали його Мурчик. Назар вибрав саме того, що слабеньке і косеньке бо всі мають шанс на щастя. Вперше за багато років хлопчик нарешті відчув він потрібен і має справжню родину.
P.S.
Володимир Олексійович поставив Надії пам’ятник з білого каменю. Вони з Назаром часто їздять до неї на могилу, везуть квіти.
Якось Назар промовив:
Тату, знаєш, мама за день до того, як відійшла, сказала мені, що мене не залишає, просто переходить у інший світ, а звідти обіцяє допомагати.
Я тепер розумію це вона так зробила, щоб ми з тобою і Олесею знайшлися. Ти мені віриш?
Авжеж віру, сину, тихо відповів тато.
І десь на тому світі, певно, Надія сміялась бо улюбленець долі був нарешті вдома, з родиною.
