Таємниці тиші

Ранкові уроки

Коли Андрій зайшов до класу, було трохи після восьмої. Повітря проймало запахом вологості, шкільних булочок і старого крейди. Важка тиша висіла, як густий туман, а дошки підлоги скрипіли під ногами, немов бурчали на ранній підйом. Він зачинив двері і на мить зупинив погляд на вікні. За шибкою моросив дрібний дощик, краплі повільно сповзали по підвіконню, наче хтось розмазував сіру акварель. Жовтень за вікном був холодним, проймаючим, і від цього в грудях осідав важкий камінь. Холод був не лише зовні — він проникав у кімнату, застрягаючи в кутах між партами, у паузах між поглядами.

Учні сиділи тихо. Надзвичайно тихо. Не просто чемно, а ніби закоченілі, напружені, наче відчували щось погане чи вже знали про нього.

Андрій підійшов до дошки, поклав потерту папку на стіл, струсив з плечей плащ, але не сів. Здавалося, він увійшов не в звичний клас, а в приміщення, де щойно сталося щось непоправне — і всі бояться це вимовити. Не обертаючись, він промовив:

— Ну що. Хто пояснить, чому підручники досі закриті?

Тиша. Навіть ті, хто зазвичай вертілися, штовхали сусіда або шепотілися, прикрившись зошитом, сиділи нерухомо, немоб хтось наказав їм мовчати. У класі зависла напруга, як натягнута струна, готова луснути від найменшого дотику. Андрій обернувся. Всі погляди були спрямовані не на нього, а в кут — туди, де біля вікна, на останній парті, сиділа Даринка Шевченко.

Вона не плакала. Просто дивилася у вікно, де дощ ліниво стікав по склу, залишаючи брудні смуги. Її обличчя було нерухомим, немоб з воску. На парті лежав щоденник, розкритий на порожній сторінці, наче вона збиралася щось написати, але рука не слухалася. Поруч — ручка без кришечки, та сама, якою вона нервово клацала на контрольних. І більше нічого. Жодного зошита, жодного підручника, жодного пенала. Тільки сумка на підлозі, недбало розстібнута, з визираючим кутком якогось аркуша, немов нерозказана думка, застрягла в минулому.

Андрій зачекав. Потім повільно підійшов до неї. По дорозі кинув через плече:

— Решта — відкрили фізику. Третє завдання, читаємо уважно.

Він сів поруч із Даринкою. Вона не пошевелилася. Сиділа, немоб він був привидом, невидимкою.

— Що трапилося?

— Нічого, — прошепотіла вона. Голос був крихким, як тонке скло, готове тріснути від найменшого тиску. Кожне слово звучало так, немоб воно могло бути останнім.

Він не став наполягати. Просто залишився поруч. Мовчки. Потім нахилився, обережно дістав із її сумки зошит і поклав перед нею. Не запитуючи, не дивлячись у вічі. Вона не чинила опір. Лише руки її лежали нерухомо на колінах, як у статуї.

— Шевченко, — тихо сказав він, — якщо щось серйозне, можеш сказати. Не три все в собі. Воно не зникає. Воно накопичується, як вантаж.

Вона наморщила брови. Губи ледь здригнулися. Подивилася на нього — ледве, майже непомітно.

— А ви що скажете? Як усі? «Ти сильна, тримайся»? Чи почнете розпитувати, що вдома коїться, чому мати не встає з ліжка? А потім додасте: «Дитинство — найкращий час, цінуй його»? Смішно, правда? Цінувати. Лягати спати й думати, якби не почути, як вона плаче у сусідній кімнаті. Або як сусід кричить і розкидає посуд. Або як холодильник гуде, а в ньому — лише порожні полиці. Це, на вашу думку, найкращий час?

Її голос був спокійним, але знеможеною. Наче вона повторювала слова, які прокручувала тисячу разів — у думках, у снах, у самотності.

Андрій мовчав. Він подивився на її щоденник, де на полях були намальовані будинки — самотні, без світла у вікнах. Один із них був перекреслений, немоб зруйнований.

Він тихо промовив:

— Іноді мовчання — це вихід. Але не порятунок.

Даринка підвела очі. У них не було сліз. Лише упертість і втома — та, що приходить не від однієї безсонної ночі, а від життя, занадто дорослого для дитячого серця.

— Ви знаєте, як це — приходити додому й удавати, що все гаразд? Коли батько пішов, мати просто вимкнулася, а ти вариш кашу з того, що лишилося, бо грошей навіть на хліб нема? І при цьому посміхатися в школі, бо треба, бо якщо не ти, то хто? А потім слухати, як за стіною кричать, і чекати, коли нарешті приїде швидка, бо знаєш: рано чи пізно вона приїде. Ви знаєте, як це?

Вона говорила тихо, але її голос дзвенів, як натягнута струна, — не від гніву, а від тягаря того, що занадто довго тримала в собі.

Андрій дивився на неї і мовчав. Вона не чекала відповіді.

— Мені тринадцять. А я вже знаю, що ніхто не прийде на допомогу. Усі лише говорять правильні слова, кивають, обіцяють. А потім зникають. Я не хочу, щоб ви теж зникли. І не треба жалю. Жаль — це коли дивишся звисока. Я не нижче.

ВВін кивнув, і в цей момент у класі розгорнувся зошит, немов перша сторінка нової історії.

Оцініть статтю
Джерело
Таємниці тиші