Марійка збирала речі, в голові прокручуючи роки їхнього шлюбу. Вона хотіла піти по-тихому, без пояснень — просто лишити записку й зникнути. Так буде легше для обох, думала вона, складаючи одяг у валізу. Але кожна річ, кожна дрібниця нагадувала про минуле. Ось светр, який Тарас подарував їй на другий рік разом. Вона тоді розкритикувала його вибір, сказала, що колір їй не личить. Тарас нічого не відповів, просто сховав подарунок у шафу. А вона потім усе одно носила цей светр потай, коли він не бачив. І ось, він досі у її гардеробі.
Марійка не знала, що робити з цими речами. Викинути? Залишити? Вирішила скласти їх у коробку й заклеїти скотчем, щоб не відкривати старі рани. Але скотча під рукою не було. Згадала, що бачила рулон у кабінеті Тараса, коли прибиралася минулого тижня. Вона зайшла до його кімнати, відкрила шухляду столу й завмерла. Серед паперів лежав зошит — не просто зошит, а щоденник. Особистий, з потертою обкладинкою, ніби його часто відкривали.
Рука сама потягнулася до нього. «Якщо я вже зраджую йому, йдучи, що змінить ще один провин?» — подумала вона. Цікавість змішалася з розпачем. Раптом у цих сторінках відповідь? Може, у нього інша жінка? Чи може, він шкодує, що пов’язав із нею життя? Марійка відкрила щоденник, і її світ перевернувся.
Він писав про неї. Про неї! Сторінка за сторінкою — її ім’я, її звички, її усмішка. Марійка сіла у крісло, не маючи сили відірватись. Тарас пам’ятав усе. Навіть той светр, який вона розкритикувала. Він описав, як йому було боляче, що подарунок не сподобався, як він вирішив більше нічого не дарувати, щоб не засмучувати її знову. «Мати завжди казала, що я все роблю не так. Тепер і Марійка так думає», — було в одному з записів. Вона відчула, як сльози печуть очі.
Далі — про його дитинство. Як матір лаяла його за голосний сміх, за жарти, за «зайві» слова. Як докоряли за негарну посмішку, за надто швидку мову. Як одного разу він приніс їй букет із осіннього листя, а вона відмахнулася: «Нащо мені це сміття? Збирав би гарне, а не обірване». Марійка читала, і перед очима поставав образ маленького хлопчика, якого соромили за щирість, за бажання радувати. І вона, сама того не знаючи, повторила цей сценарій, відругавши його за светр.
Але головне — Тарас писав, що любить її. Любить досі. Він пишався її успіхами на роботі, милувався, коли вона готувала вечерю чи спала. Виявляється, вранці він не поспішав йти, а дивився на неї, поки вона спала, боячись розбудити. Він помічав, як вона насуплюється уві сні, як поправляє ковдру. Останній запис, зроблений учора, розбив їй серце. Тарас мріяв запросити її у похід — сплавитись річкою на байдарках, як у дитинстві, коли він був щасливий. Але боявся, що вона відмовиться, посміється над ним, як сміялася над його ідеями раніше. «Напевно, знову промовчу», — закінчувався запис.
Марійка закрила щоденник, відчуваючи, як усередині рухаються стіни, які вона сама звела. Вона більше не була зрадницею. Вона зрозуміла: якби не ці сторінки, вона б ніколи не пізнала чоловіка по-справжньому. Їхній шлюб висів на волосині, але тепер вона бачила шлях до порятунку.
Двері скрипнули — Тарас повернувся додому. Марійка навіть не помітила, як пролетів час. Він увійшов, здивований, що вона ще вдома.
— Марійко? Ти не на роботі? — спитав він, знімаючи куртку.
Вона вийшла до нього, тримаючи щоденник у руках. Тарас завмер, побачивши його, але вона не дала йому заговорити.
— Я згодна, — сказала вона твердо.
— На що? — він зніяковів.
— На похід. На байдарки. Я вже почала збирати речі, — вона зробила паузу, глибоко вдихнула. — Пробач, Тарас. Я знайшла твій щоденник. Не змогла не прочитати. Це… найкраще, що я коли-небудь бачила. Ти неймовірний. Найкращий. Мені соромно, що я думала інакше. Давай почнемо спочатку? Будемо говорити, ділитись, любити — без страху?
Тарас підійшов до неї, обійняв так міцно, що вона відчула тепло його серця. Він притулився щокою до її голови й тихо промовив:
— Я не на обід прийшов. Сьогодні все скасував. Хотів поговорити, але боявся, що ти… — він замовк, голос задрижав.
— А може, — він відсторонився, несміливо дивлячись їй у вічі, — підемо до магазину? Виберемо тобі новий светр? Час почати новий розділ нашої історії, як вважаєш?
Марійка кивнула, відчуваючи, як сльози щастя течуть по щоках. Вона пішла збиратись, але тепер не для того, щоб піти, а для нового початку — разом із людиною, яку, як виявилося, вона лише почала справді пізнавати.
