Таємничий гість у саду
Соломія прокинулася від різкого крику сусідського півня. «От тобі й на!» — з досадою подумала вона. Птах замовк, але сон вже втік, залишивши лише неясний тривожний відчуття. Соломія повернулася на старій скрипучій ліжку, відчуваючи вогкість простирадла та легкий голод. Ранкове світло, що пробивалося крізь вицвілі фіранки, било просто в очі, посилюючи роздратування.
Вона неохоче підвелася, здригнувшись від холоду. Умиватися крижаною водою з колодязя Соломія вже звикла, а ось мити посуд у холодній воді досі було справжнім тортуром. Будинок тітки Наді, де вона гостювала, не мав гарячої води. Старий, пошарпаний часом, але рідний, цей дім зберігав спогади про дитинство її батька та тітки. Його ще збудував дід, і кожна скрипуча дошка тут дихала історією.
Після смерті діда та баби Надя залишилася в будинку сама. Її донька виїхала за кордон, син навчався у столичному університеті. Соломія, вирішивши скрасити тітчину самотність і сама поринути у ностальгію, приїхала до села на другому тижні відпустки. «І мені приємно, і тітці не самотньо, та й допомога хоч якась», — думала вона, збираючи валізу.
Господарство не вимагало багато зусиль. П’ять років тому батько Соломії, Іван, замінив стару піч на газовий котел, полегшивши побут. Але Соломія все одно сумувала за тими часами, коли дім гріла жива піч, а в повітрі пахло дровами. Роботи в городі були необтяжливими: полив, прополювання — все це вона робила із несподіваним ентузіазмом, ніби поверталася до забутого ритму життя.
Напередодні тітка поїхала до сусіднього села на три дні — то на поминки, то на свято, Соломія не вникала. Надя сказала «придивитися за домом», але що це значило, дівчина уявляла нечітко. Худоби в господарстві не лишилося, молоко та сметану тітка купувала у сусідів. Город? Вже звикла. Отже, можна присвятити день собі — прогулянкам, читанню, тиші.
Соломія вийшла в сад, зірвала стигле яблуко та з усмішкою вдихнула свіжий ранковий повітря. Відпустка в селі була незвичною. Торік вона грілася на морському узбережжі, а два роки тому подорожувала за кордоном, але цей старий дім у крихітному селі під Києвом був особливим, рідним. Легкий вітерець приніс дивний звук, схожий на шелест чи стогін, що пробився крізь спів птахів.
Соломія насторожилася й пішла на звук. Заглянула за теплицю — нікого. Обійшла город — тиша. Лише рудий сусідський кіт зістрибнув з паркану й зник у траві. Біля плоту звук став голоснішим. Дівчина вагалася: вийти надвір у домашньому? Махнувши рукою, вона рушила через чорний хід, пробираючись крізь зарослі кропивою. Сад ряснів яблунями та грушами, за ними тяглися кущі вишні та обліпихи, а вздовж хати цвіли малина й смородина.
У заростях жимолости, переплетених із ліліями, Соломія завмерла. У високій траві лежав молодий чоловік. Її серце стиснулося від жаху.
— Гей… — Соломія опустилася на коліна, обережно торкнувшись його плеча. — Гей, ти живий?
Вона перевернула його на спину. Чоловік дихав важко, обличчя було блідим. Соломія кинулася до дому, набрала відро крижаної води й повернулася. Плеснувши йому в обличчя, вона змочила рушник і приклала до його чола. Незнайомець ледве розплющив очі.
— Води… — хрипко попросив він.
Соломія допомогла йому сісти, сперши на паркан, і напоїла.
— Тобі потрібен лікар, — рішуче сказала вона. — Що сталося?
— Та так, посварився з другом, — поморщився він. — Лікаря не треба, просто допоможи підвестися.
Соломія, підтримуючи його під руку, повела до хати. Там він впав на її ліжко й миттєво заснув.
— Оце так, — пробурмотіла Соломія. — Ну що ж, буває.
Вона почала готувати обід, кидаючи погляди на сплячого гостя. Коли він прокинувся, його біла сорочка вже сохла на мотузці, натягнутій крізь кухню, а поруч лежала кумедна жовта футболка — явно для нього. Чоловік надів її й сів, потираючи скроні.
— Дякую, — буркнув він.
— Не за що, — відповіла Соломія, переходячи на «ти». — Будеш їсти?
— Так, — видохнув він, повільно підводячись і сідаючи за стіл.
— Як тебе звуть? — запитала вона, ставлячи перед ним тарілку.
— Ярослав, — відповів він, дивлячись на їжу.
— Соломія, — представилася вона, підсуваючи виделку.
— Соломія, — повторив він задумливо. — Дякую тобі.
Після чаю його щоки порожевіли, і він з апетитом накинувся на млинці, які Соломія приготувала. Вона дивилася на нього з теплотою, радіючи, що йому стає краще.
— Поїв? — Соломія прибрала тарілку до раковини, зітхнувши: знову гріти воду для миття. — А тепер розказуй, що трапилося.
— Навіщо? — насупився Ярослав.
Соломія п— Бо я хочу знати, хто і чому валяється в моїх ліліях, — з легкою усмішкою сказала вона, але одразу посерйознішала.
