Скарб під чужим дахом: історія про золото, винахідливість та… почуття
Олег приїхав до села до свого діда Ярослава — подихнути свіжим повітрям і відпочити від міського галасу. Але цього разу він забрав у рюкзаку не лише одяг — а справжній металошукач. З самого початку дід, примружившись, спостерігав, як онук морочиться з якоюсь технічною дивиною, і нарешті не витримав:
— Це що ти тут влаштував, Олежку? Рибку вирішив викопати?
— Діду, це не вудка. Це металошукач, майже професійний. Я в інтернеті читав, що в вас тут колись золото ховали. Хочу спробувати знайти.
Старий усміхнувся, задумливо глянув у бік поля за городом і неспішно промовив:
— Цю казку ще від свого тата чув… І, знаєш, навіть думаю, де те золото може бути. Тільки біда — на тому місці тепер хата стоїть.
Олег аж підскочив від нетерпіння:
— І що, ти зможеш домовитись, щоб мене туди пустили?
Дід похитав головою і хитренько прижмурився:
— Зможу. Тільки навряд дозволять копати. Навіть якщо щось знайдеш — по закону все їхнє. Бо хата-то їхня. Але якщо справді хочеш спробувати, можна піти… іншим шляхом.
Олег насупився:
— Яким ще «іншим»?
— В тій хаті недавно з міста до батьків приїхала дівчина. Донька їх. Розумна, гарна… І скромна, не зіпсована. Ось тобі і справжній скарб.
— Діду, знову за своє! Я не за дівчатами приїхав. Я за скарбом.
— А хто каже, що не за скарбом? — засміявся дід. — Просто скарб у кожного свій. Якщо ти з нею познайомишся і розкажеш про свою ідею, вона, може, переконає батьків дозволити тобі пошукати. А якщо віднайдеш — може, і в долю візьмуть.
Олег засумнівався, але азарт у його очах не згас:
— А ти точно певний, що скарб там?
— Певний, як себе пам’ятаю. Батько по секрету розповідав, що сто років тому, коли революція була, один чиновник, тікаючи, сховав золото. Полювання за ним було таке, що половину села перекопали, але скарб так і не знайшли. А потім хату звели — і слід загубився.
— І ти все життя знав і не шукав?
— А як шукати? Увесь город лопатою перевернути? Та й приладу, як у тебе, не було. А от тепер ти приїхав…
— Ну добре. Але як мені з цією дівчиною заговорити?
— Це вже не до мене, а до долі. Підемо, ніби випадково повз проходимо. Я почну розмову про попелицю — от як яблуні об’їла. А ти підхопи, представся, познайомся. Ну, будь мужиком!
Олег трохи пом’яся, але погодився. За десять хвилин вони вже стояли біля калітки старої хати. Дід завів неторопливу розмову з господарем, а Олег зустрівся поглядом з дівчиною, яка вийшла у двір. Оксана. Темне волосся, карі очі та легка, щира посмішка. Він ніби забув, навіщо прийшов.
Вони розговорились. Потім пішли разом до ставка, потім вона запросила його допомогти з новим навісом для винограду. Металошукач так і лежав у коробці. Кожного вечора Олег повертався до діда лише поспати. Він більше не згадував про золото чи прилад. Йому стало не до скарбів.
За тиждень він збирався від’їжджати. Дід сидів на лавочці, попиваючи люльку, і посміхався:
— Ну що, скарб віднайшов?
Олег подивився на небо, де збиралися сутінки, і усміхнувся:
— Віднайшов, діду. Тільки не той, що шукав.
— А я ж казав… Справжнє золото — не в землі. Воно — у людях.
І металошукач залишився в селі — у коморі, під рядном. А Оксана — у серці Олега.
