Ось так вийшло:
Марійка сиділа за комп’ютером, але дивилася не в монітор, а у вікно. Останні теплі вересневі деньки. Та й то не про це вона думала, а про те, на що витратити несподівану премію.
«Ростику потрібні нові кросівки. Хлопчина росте – все горить на ньому, як у вогні. І курточку треба, але до весни вона йому стане мала. Краще відкласти гроші на відпустку, щоб, нарешті, наступного літа виїхати на море…» Та тут у кабінет увійшла Оксана й перервала її думки.
— Ну як? Оціни. Купила нове пальто! Їде, правда ж? Коштувало як річний заробіток, але воно того варте. — Вона широко розвела руки, демонструючи новинку. — Ну що скажеш?
— І черевики нові? Замшеві? — запитала Люба, сусідка Марійки по кабінету. — Один раз пройдешся під дощем нашими дорогами – і прощайся з ними.
«А може, і мені купити нове пальто? Ну серйозно. Четвертий рік ходжу в старому. Але мама… Мама не зрозуміє, все вислухаю по повній. Мені майже сорок, а я все ще боюся, що скаже мама. Але ж я можу хоча б раз у житті зробити собі подарунок. До того ж це не вдарить по сімейному бюджету. Я заробила ці гроші. Маю право їх витратити, як захочу. Оксана лише на чотири роки молодша, а здається, на всі десять. Хоча в неї немає десятирічного сина й суворої мами, яка досі вважає мене малою нерозумною дитиною», — розмірковувала Марійка, дивлячись на Оксану в модному пальто.
А дівчата вже сперечалися.
— Та годі тобі. Заздриш. У дощ надіну старі калоші. Нудні ви як! Піду ще дівчатам з бухгалтерії покажу, — ображено сказала Оксана й рушила до дверей.
— Окс, постривай, — покликала її Марійка. — А де ти його купила?
— Що, сподобалось? — Оксана повернулася. — Тримай. — Дістала з кишені дисконтну картку магазину. — Тут і адреса, і знижка солідна.
— Ой, я так, просто цікаво, — зніяковіла Марійка, не відводячи очей від картки.
— Та годі, один раз живуть. Гаразд, піду далі хизуватись, — сказала Оксана й вилетіла з кабінету, залишивши картку на столі.
— Марію, про що задумалась? — визирнула з-за монітора Люба.
— Пальто мені давно потрібне. Ось премію отримала — може, теж купити?
Люба знизала плечима.
— Дороге й непрактичне. Оксану хлопець на машині везе. А ти в ньому в маршрутці в годину пік їздитимеш. А ще мама твоя… Ой, Марію, дивись, тебе разом із пальтом закопають.
Подруги несподівано засміялися.
— Тобі легко казати – у тебе чоловік є. Майже кожен сезон нову одежу купуєш. А я все життя купую по залишковому принципу: спочатку – на квартиру, потім – на їжу, на Ростика грошей не напасешся, росте як на дріжджах. А вже з того, що лишиться, викроюю собі трохи. І тішуся, якщо вдається щось зі знижкою взяти, — зітхнула Марійка.
— Гей, знову зависла? Тоді не міркуй, а йди після роботи в магазин, — порадила розсудлива Люба. — Хоча, прости, одягаєшся як тітка. Оксана вертопрашка, але чоловіки на неї злітаються, як комахи на світло. А ти ж гарна. І характер у тебе золотий. Одягнися як слід — охочі чергою стоятимуть. Все вірно – зустрічають по вбранню. Чоловіки люблять очима. І не слухай маму. Зроби собі подарунок, — Люба посміхнулася й сховалася за монітором.
***
Марійка вийшла заміж пізно. З такою суворою мамою, колишньою вчителькою математики, дивно, що взагалі вийшла. ВсА через рік вони всі разом поїхали на море — і Марійка зрозуміла, що найкращі рішення іноді народжуються з простих бажань зробити щось для себе.
