Здавалося б, у нас у родині все завжди було правильно, спокійно, надійно. Мій Христина — єдина дитина. Його рідний батько пішов, коли йому не було й трьох років. А мій другий чоловік, Дмитро, став йому справжнім батьком — виховував, піклувався, був поруч у всьому. Ми з Дімою більше не мали дітей, тому вся наша любов, турбота та надії були віддані Христинцеві. Він виріс добрим, розумним, ввічливим. Таким, за кого жодна мати не почувається соромно. Але все розвалилося, коли в його житті з’явилася вона.
Марія. Я запам’ятала її з того самого дня в магазині, ще до того, як він уперше привів її додому. Вона стояла біля каси, сперечалася з продавчинею через якісь дрібниці. Я тоді навіть подумала: ось з такими дівчатами й починаються проблеми. Горда, різка, холодна. Я й уявити не могла, що колись вона зайде в мій дім.
Коли Христина представив її як свою дівчину, я остовпіла. Одразу зрозуміла: вона буде вбивати клин між нами. І не помилилася. Після того першого візиту син став все рідше приходити додому. Відмовлявся роботою, справами, втомою. На родинні свята приходив без неї. Коли я намагалася поговорити, він відсторонювався, уникав очей, уникав теми. Я відчувала, що втрачаю його. І нічого не могла зробити.
А потім сталося те, що остаточно вибило в мене ґрунт з-під ніг.
Це було влітку, ми святкували день народження моєї молодшої небоги. Вечір, спека, сад, розмови. Моя сестра, сміючись, запитала: «Ну що, коли вже онуки? Христина ж давно одружений, час уже!» Я завмерла. Не помилилася — вона сказала «одружений». Виявилося, пів року тому Христина й Марія пошлюбилися. За кордоном. Без кільця, без весілля, без фотографій. І без нас. Просто тихо, таємно, ніби нас, батьків, у його житті більше немає.
У мене стиснуло в грудях. Я навіть не могла відповісти. Просто встала й пішла в кімнату. Пізніше він подзвонив. Говорив, що не хотів нас засмучувати. Що, мовляв, я все одно не любила Марію, то навіщо псувати свято й собі, й йому. Він говорив спокійно, наче йшлося не про весілля, а про купівлю нового пилососа. Я слухала його голос і не впізнавала власного сина.
З одного боку, я розумію. Він не хотів конфлікту. Хотів зробити простіше. Не псувати стосунки. Але ж родина — це не про зручність. Це про почуття. Про те, щоб ділитися важливим. Бути разом. А він зробив все за нашими спинами. А колись я тримала його за руку, коли він боявся темряви. Колись він говорив, що одружиться тільки з тією, кого я прийму серцем. Як же швидко все змінюється…
Тепер я навіть не знаю, що робити. Я не маю зла на Христину. Це мій син. Я люблю його. Завжди любитиму. Але ту, яку він обрав — я ніколи не зможу пробачити. Не за весілля. А за те, що вона забрала його в мене. Тихо, по-котячому. І переконала, що родину можна викреслити одним квитком у літак.
Він думає, що уникнув конфлікту. Але насправді зробив тільки гірше. Міг намагатися нас зблизити, міг дати шанс. А тепер між мною й цією жінкою — стіна. Не образа, ні. Холод. Байдужість. І це страшніше.
Час мине. Може, я прийму. Заради нього. Заради майбутніх онуків. Але моє серце вже не зігріється, як колись. Бо одного разу я зрозуміла: я більше не частина життя свого сина. І цей біль не забуде жодне «добрий день».
