**Свято, якого не чекали**
У старій квартирі на околиці Львова вітав запах лиха, замаскований під святкові клопки. Ще на сходовому майданчику Наталя відчула їдкий дим, а сходами стікали потоки мильної води, наче хтось затопив увесь під’їзд. Відчинивши двері, вона кинула на тумбу букет із корпоративу, скинула зношені туфлі й натягнула капці, шкодуючи, що то не гумові чоботи — підлога була немов після потопу. З глибини квартири лунав розпачливий котячий крик, змішаний із шипінням, муркоттям та запахом палених речей.
— Петре, що за казна?! — скрикнула Наталя, відчуваючи, як серце стискається від підступи.
Петро з’явився миттєво — у одних трусах, босий, з обличчям, пошарпаним сажею та подряпинами, з багряним синяком під оком. На голові красів рушник, зав’язаний наче чалма у султана, який тільки-но вийшов з бою.
— Наталко, ти вже вдома? — пробурмотів він, провинувато спустивши погляд. — Я думав, корпоратив, ти ж начальниця, допізна будеш…
Наталя втомлено плюхнулась на стілець, схрестивши руки.
— Розповідай, лиха причта. Що цього разу наробив?
— Сонечко, не хвилюйся, — почав Петро, але голос йому тремтів.
— Я хвилювалася, коли у дев’яностих бандити борг вибивали, — відрізала Наталя. — Нервувалась, коли кризи вдарили, а бізнес ледь не впав. Після цього мені все байдуже. Викладай, що в хаті коїться?
Петро зітів, немов перед стратою.
— Хотів сюрприз влаштувати. Свято для тебе зробити, незвичайне. Вирішив прибрати, постирати, вечерю зварити. Взяв відгул, сходив на ринок, купив яловичини. А потім усе пішло шкереберть.
— Яловичина? — уточнила Наталя, відчуваючи новий поворот.
— Ні, пральна машинка, — зізнався він. — Я закинув білизну, поставив міясо в духовку, почав прибирання. І тут кіт…
— Він живий?! — Наталя схопилася, очі спалахнули тривогою.
— Живий, живий! — заторопився Петро. — Тільки мокрий. Клянуся, коли я вмикав машинку, його там не було! А потім він… ну, опинився всередині.
— Як?! — Наталя стиснула кулаки. — Як кіт міг залізти у закриту пралку?!
— Не знаю, — Петро розвів руками. — Промайнув, мабуть.
Наталя закрила очі, боронячись від бажання задушити чоловіка.
— Продовжуй, Шерлоку. І покажи кота. Хочу переконатися, що він цілий.
— Е-е, Нат, він там… — Петро завагався. — До нього треба підійти.
— Лапи на місці? — голос Наталі став крижаним.
Петро потер пошарпане лице.
— Ще як! Тільки тимчасово… обезрушений. З безпеки.
— Гаразд, далі, — видихнула Наталя, готуючись до найгіршого.
— Короче, поки кіт… е-е, пранкував, я відчув паління. Побіг у кухню, відкрив духовку — а там пекло! Пальці обпік, м’ясо горить. Плеснув олії, а воно як вибухне! Волосся зайнялося, дим валить, я гашу. А тут кіт заревів. Дивлюсь — його очі за склом машинки. Розумію, що йому там не до гулянок. Вимкнув пралку, а вона не відчиняється. Кіт реве, плита палає, обличчя болить, волосся тліє. Хапаю лом — і ось, машинка потекла, але кіт вискочив. Поки я гасив, ця тварюка носилася по хаті, верещала, як порізана, розбила вази, обдеріла шпалери, зірвала штори, розлив вино, що я для вечері приготував. Сусіди знизу стукали по батареї, погрожували каструвати. Не знаю, кота чи мене. Але все під контролем, не переживай!
Наталя витерла сльози — чи то від сміху, чи то від жаху — і рушила вглиб квартири. Погром був епічним: розбиті вази, калюжі води, здерті шпалери, сморід паленого. На батареї, прив’язаний за всі лапи, висів кіт Гриць, з мордою, закутаною в старий шарф. Живий, але в шоці. Наталя глянула на чоловіка, і її очі звужувалися.
— Пояснюй, — виглядало наказом.
— Розумієш, він не хотів сидіти тихо, — залепетів Петро. — Був мокрий, боявся, що до твого приходу не висохне. Віджати не дав, довелось прив’язати. А морду закрив, щоб не верещав — сусіди вже грозилися поліцією і чаклуном.
Наталя відв’язала кота, витерла його рушником із голови Петра й звільнила мордочку. Гриць зашипів, але притулився до господарки.
— Ти свиня, Петре, — тихо промовила вона. — Він же міг задихнутися. Хоча після пральної машинки йому, як і мені, вже нічого не страшно.
Вона опустилася на диван, пригортаючи кота, й глянула на чоловіка.
— Ну?
— У сенсі? — Петро понурився. — Мені зараз вішатися чи почекати?
— Вітаю, дурник, — зітхнула Наталя. — Восьме березня ж.
Петро засяяв, метнувся в кімнату й повернувся, щось ховаючи за спиною. Впавши на коліна, він урочисто почав:
— Наталко, світе мі— Тридцять років разом, а ти все така — прекрасна, міцна, терпляча, нехай цей день буде твоїм, як і кожний наступний.
