Ярослава стиснула зуби, щоб не розплакатися й не зіпсувати свято. Поправила блузку на вже видимому животі й, штовхаючи перед собою візочок із сином, відчинила двері кав’ярні.
Звичайна неділя, коли мами з Ірпеня, у яких дитина з інвалідністю, збиралися в кафе, щоб трохи перепочити від нескінченних реабілітацій та боротьби за нормальне життя своїх дітей. Вони самі влаштували собі відпочинок — без спонсорів та фондів. Кафе «Калина» закрилося для спецобслуговування. За ініціативи господарки втомленим мамам безкоштовно роздавали чай, тістечка та вмикали караоке. І жінки, які щодня боролися за своїх дітей, на годину ставали звичайними молодими людьми — сміялися, співали, жартували одна з одною.
Ярослава ходила сюди завжди, навіть коли не було сил рухатися. Бо це був її острівець, де її розуміли. Але сьогодні вона сиділа мовчки, не знаючи, як пояснити подругам, що вона вагітна, а чоловік «зник як пір’я від вітру», сказавши, що цей тягар йому не під силу. Друга дитина не мала народитися, адже перша — з ДЦП. Але Ярослава **встояла** — і за три місяці чоловік уже жив із іншою, а в неї ледь вистачило грошей на бензин, щоб приїхати сюди із хворим сином.
— Ну, давай, зізнавайся, що трапилося? — підсіла до неї Оксана Лисенко, незворушно сильна та гарна. Її донька — Соломія Шевченко — теж була у візочку, але завдяки терплячій та люблячій матері завойовувала вокальні нагороди по всьому світу. І жила — жила дуже щасливо.
Ярослава вже збиралася розплакатися від жалю до себе, але Оксана різко перервала її:
— І так усе ясно. Пішов? Ну, Бог йому суддя. Краще скажи, які в тебе залишилися ресурси? Що реально може допомогти твоїм дітям стати на ноги?
— Та нічого, — всхлипнула Ярослава.
— Отак не буває! Бог же нікуди не подівся, так? Навіть у твоїй скруті. А Він допомагає через людей, пам’ятаєш таку приповідку? Бери мікрофон, зараз ми з тобою все забудемо, споємо дуетом, вип’ємо чаю, а вдома ти добре все обдумаєш. І так, почитай твір психологині Коваленко про ресурси. Погуґли. Я з неї надихаюся. Вихід завжди є, Ярославо. Ну не жертвувати ж дивом…
І Ярослава співала й сміялася, а з сином займалися волонтери з благодійного фонду. Їм завернули тістечок, і вперше за довгий час Ярослава не здригнулася від тиші пустої квартири.
Ресурси, ресурси… Вночі, поклавши сина, і щасливо зітхнувши від його «Мамо, я тебе люблю, ми разом усюдихнемо», вона сіла записувати те, що в неї є наразі.
Ось же він — перший. Точніше, другий. Є Господь, Який точно поряд і любить **її**, є 11-річний син, хоч і у візочку, але з ясним розумом і великим серцем. Він, напевно, і за донечкою придивить, і взагалі допоможе. Він — її натхненник!
Але далі писати було нічого… Список ресурсів виглядав бідненько, і Ярослава не спала всю ніч.
Зранку встала важко, але пропустити Літургію, особливо зараз, вона не могла.
— Господи, Господи! — лише й молилася вона всю службу в улюбленому храмі на вулиці Січових Стрільців у Ірпені. Настоятель парафії в ім’я Пресвятої Трійці колись мріяв збудувати тут реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю. І після служби підійшов до неї, зібрав усі продукти, що прихожани принесли «на канон» — пом’янути рідних.
— Це тобі і синові, Ярославо, — тихо сказав батюшка, — приноситиме тобі продукти бабуся Марія, коли народІ так Ярослава зрозуміла, що кожен новий день — це можливість вірити, боротися й знаходити свій шлях, адже навіть у найтемнішій ночі зірки світять яскравіше.
