Свято у родини вхід без кордонів
Підписуйтесь і читайте ще цікаві історії:
Підтримати канал
Ой же ж… Ганна обережно підняла уламок петриківської вази і вагаючись, чи варто викидати, поклала його на підвіконня. Тітко Лідіє, пробач, пробурмотіла вона вже у порожній кімнаті.
Квартира пахла шампунем, шампанським і чомусь мандаринами, хоча мандарини вчора ніби не чистили. На килимі за диваном валявся пластиковий вінок з блискітками. У шухляді під журнальним столиком знайшлася повязана шовкова хустка з написом «Дівочий вечір мрії».
А під батареєю несміливо причаїлася самотня рожева гумова рукавичка з обдертим бантиком. Вона виглядала так, ніби намагалася втекти від учорашнього свята та застрягла.
Ганна, в помятому халаті з обтріпаною китичкою на поясі, проходила кімнатою з сміттєвим пакетом у руках. Кожен крок супроводжувався тихим хрускотом цукеркових обгорток.
На підвіконні красувався келих із засохлою на дні рубіновою калюжкою вина. У вазі замість квітів стирчали три пластикові соломинки з блискучими зірочками. По стіні тяглася гірлянда з паперових сердець, одне з яких було явно надламане.
На кухні чекала окрема лінія фронту.
На столі, наче сумуючи, височіла половина багатоярусного торта. Крем спливав, як розтанутий сніговик, а по краях були криво встромлені свічки-цифри «3» і «8», хоча святкували не чийсь день народження, а просто «зустріч дівчат».
У мийці мерзли келихи з відбитками помади. Поряд підсихали блюдця із залишками хумусу. А на стільці валялася колода карт для ворожіння половина рубашкою догори, половина лицьовою стороною, як після невдалого пророкування…
***
Ганна машинально підняла одну картку бубновий король дивився на неї з трохи втомленою перевагою. Вчора дівчата складали з цих карт свої майбутні весілля, переїзди і таємничих іноземців. Спочатку говорили пошепки, а потім все одно гучно сміялися, запиваючи передбачення ігристим вином.
Жінка нахилилася, щоб зібрати з підлоги блискітку, й несподівано витягла з-під дивана щось мяке. Там виявилася чужа мереживна панчоха з обірваною резинкою трофей нічних танців на табуретці. Ганна покрутила головою і пішла до спальні, бо там ще було відносно тихо.
У спальні панував, здавалось, відносний лад. Якщо не враховувати три подушки на підлозі й ковдру, зімяту у формі гігантської равлика. Вона випростала подушку на своєму боці ліжка і під нею знайшла складений удвоє аркуш рожевого паперу.
Серце неприємно стиснулося.
Може, це ще одна забута записка від якоїсь «Артема з бару» до однієї з подруг Оленки? Але почерк був рідний акуратні, трішки нахилені літери, і кожну «о» Оленка обовязково обводила, перетворюючи її на маленький мячик.
«Ти найкраща господиня у світі! Оленка».
Ганна зупинила погляд на знакові оклику. Здавалось, він трохи тремтів. Вона посміхнулася одним кутиком вуст. «Найкраща господиня» з розбитою вазою тітки Лідії і блискітками в душі, через які кожен ранковий душ перетворюється на феєрверк.
Скільки разів обіцяла собі більше ніколи… пробурмотіла вона, опускаючись на край ліжка.
***
Під ногами неприємно хлюпнуло.
Ганна здригнулася, відсунула капець і побачила в ньому акуратно покладений мандарин. Абсолютно цілий, із блискучою, трохи натертою шкіркою. До мандарина був примотаний резинкою клаптик папірця: «щоб життя було солодким».
Вчора, здається, вони з дівчатами глузували з цього тосту. Тепер мандарин виглядав майже іронічно.
Телефон завібрував на тумбочці. На екрані висвітилось: «Оленка (наш ураган)».
Авжеж… сказала Ганна порожній кімнаті і таки відповіла, прочистивши горло. Алло.
Ганнусюуу! у слухавці було так шумно, ніби вечірка не закінчилася, а просто переїхала до когось іще. Ти богиня, чесно! Дівчата в захваті! Тут іще Світлана-манікюрниця не поїхала, згадуємо, як ти «духа з шафи» відлякала!
На фоні хтось гучно зареготав і вигукнув: «Передай Ганні, що я тільки в неї тепер народжуватиму!» і знову всі разом заклекотали сміхом.
Дякую, Ганно, вже тихіше додала Оленка. Ти ну ти ж знаєш: у тебе як вдома.
Ганна дивилася на мандарин у капці.
Ага, відповіла вона. У мене як вдома…
Гаразд, не відволікаю! Відпочивай, королево фуршетів! й лінія обірвалася, повернувши тишу.
***
Ганна зняла окуляри, поклала поряд із запискою Оленки. У відображенні шафи вона побачила жінку під пятдесят із втомленим обличчям, але неочікувано молодими зеленими очима і волоссям, зібраним у поспішний вузол, звідки стирчала блискітка. Одна, вперта, кучерява.
Телефон ожив знову, вже іншим мелодійним сигналом відеодзвінок. «Тетяна» донька.
Ганна зітхнула, провела рукою по волоссю, але блискітка вперто залишилась.
Так, доню? вона прийняла дзвінок, і на екрані з’явилось обличчя Тетяни з розтріпаним чубчиком і чашечкою кави.
Мамо! Тетяна примружилась, роздивляючись. Ага, знала. Опять блискітки на Мурці?
На мені, поправила її Ганна. Мурка після вчорашніх танців із картами сховалась десь іще. Може, знову у шухляді із білизною…
І розповіла доньці подробиці.
Мам, Тетяна всміхнулася, одразу посерйозніла. Ти себе чуєш? Мурка ховається, петриківка по уламках, мандарини в капцях… Може, ти зможеш все ж таки сказати «ні» Оленці?
Ганна відчула, як у словах Тетяни водночас звучать і ніжність, і роздратування, як два маятники.
Їй важко, автоматично відказала Ганна. Ти ж знаєш.
А тобі не важко? мяко перебила донька. Коли ти востаннє відпочивала, а не «приймала гостей»?
Ганна глянула на рожеву рукавичку під батареєю, на записку у руці і на порожню квартиру, наповнену чужим учорашнім сміхом.
Не знаю, чесно сказала вона. Мабуть, я теж десь під шафу забилася. Разом із Муркою.
Тетяна тихо хмикнула.
Мам, я тебе люблю. Але, може, наступного разу просто разом чай попємо? Без ворожінь і блискіток.
На секунду зависла тиша, ніби щось лишилось несказаним.
Побачимо, сказала Ганна.
Втім, уперше за довгий час це «побачимо» звучало не як ввічливе «звісно, Оленка», а як початок чогось іншого.
***
Уперше Оленка прийшла до Ганни «просто так» на початку весни, коли за вікном іще лежав брудний сніг, а на підвіконні Ганни вже тягнулися до скла соромязливі зелені паростки.
Ганусю, відкривай! Я з миром! її голос пролунав у вічко ще до дзвінка. І з пирогом!
Ганна відчинила двері і відступила до коридору буквально влетіла Оленка, пахуча парфумами із ваніллю і морозним повітрям. У руках тримала величезну форму з чимось румяним.
Домашній пиріг із капустою, як у бабусі, памятаєш? не роззуваючись, Оленка вже йшла на кухню. Боже, яка у тебе передпокій! Не передпокій, а обкладинка журналу!
Ганна незграбно посміхнулась, поправляючи свій рівно складений шарф на гачку. Її двокімнатна квартира у хрущовці була її скромною гордістю. Шпалери підібрані до штор, на дивані плед, звязаний ще її мамою. Кухня з білими фасадами, деревяною стільницею і підвіконнями, заставленими вазонами.
«Дуже затишно», так казали всі, хто заходив. Для Ганни це було не просто слова, а досягнення.
Проходь, роззувайся, звично сказала вона, забираючи у Оленки пиріг. Ого, який важкий.
Як моє життя, махнула рукою Оленка, але в очах сміялася. Слухай, Ганно, я подумала… У мене ж там, махнула в бік, маючи на увазі свою «двушку» у старому будинку, стіни впритул, кухня шість метрів, зверху сусід кричить, знизу дрель реве. А у тебе…
Вона прокрутилася посеред світлої кухні, де Ганна поставила малий круглий стіл і широкий диван біля вікна.
У тебе повітря, розумієш? Повітря! Оленка розвела руки. Це гріх тут самій сидіти. Давай зробимо маленькі посиденьки? Ну, ми з тобою. Плюс дві мої дівчата. Вони класні, клянусь!
Слова «гріх сидіти одній» зачепили Ганну, як випадкова голка.
Вона раптом згадала ті довгі вечори, коли й справді сиділа одна на цьому дивані, вмикала телевізор для фону й вязала черговий шарф, поки Тетяна була у себе. А родичі згадували про неї лише на свята.
Посиденьки? перепитала вона. Ну… чому б і ні. У мене якраз пиріг є, підморгнула, намагаючись додати легкості.
Оленка здивовано підняла брови.
Ти згодна? Ганно, я ж пиріг принесла як хабар, думала довго вмовлятиму, засміялася вона. Гаразд! Тоді в суботу? Хай це буде… репетиція дівич-вечора.
Ганна поставила пиріг на стіл, увімкнула духовку, щоб трохи підігріти. Субота здавалась чимось далеким, мало реальним.
Добре, сказала вона. Я щось приготую.
Ганнусю, ти золото! Оленка обійняла її так тісно, що в Ганни хруснули ребра. Не дарма ми з тобою майже сестри.
Слово «майже» прозвучало гостро, але Ганна ковтнула його разом із першим шматком майбутнього пирога.
***
Великдень того року теж чомусь вирішили святкувати «у Ганни». Ініціатор, звісно, Оленка.
У Ганнусі завжди справжній дім! казала вона всім. Крашанки, як з картинки, паски з журналу. І кіт, що все контролює!
Насправді ж кицька Мурка більше була схожа на втомленого сторожа, але «контролює» звучало краще.
Оленка прийшла не сама, а з трьома подругами.
Ганна, звикла до розмірених сімейних застіль, відчула розгубленість, коли до її коридору одночасно ввірвалась гомінка руда дівчина в жовтому плащі, висока брюнетка у шкірянці й мініатюрна шатенка з гучним сміхом.
Це Леся, це Іра, це Марійка, махнула рукою Оленка. Дівчата, а це та сама Ганна, у якої завжди затишно й смачно.
Ганна квапливо роззувала гостей, пропонувала тапочки й показувала, куди повісити куртки. В голові крутилося стільців вистачить, паски дві, одинадцять яєць, салати, холодець.
Виявилось, цього мало. За годину Оленка, посеред суперечки про «правильну глазур на паску», дістала телефон.
Ой! Я ж забула, у нас Катя і Юля якраз поруч! Я їм напишу, ти ж не проти? В них свої яйця!
Ганна відкрила рота, щоб щось сказати, але в духовці жалібно клацнуло. І вона кинулась перевіряти паски. Коли повернулася, телефон Оленки вже лежав на столі, а та щиро усміхалась:
Все, за пів години будуть!
***
Свято швидко перетворилось у гамірний ярмарок.
Дівчата сперечались, у кого тісто підіймається «по-домашньому», а в кого дитинство минуло «на справжній печі». Доводячи, Леся махнула мискою з шоколадною глазурю, й глазур летіла дугою просто на білу скатертину Ганни, лишаючи коричневі плями аж до краю.
Ой! Леся застигла винувато. Це до багатства?
Оленка засміялася, інші підхопили. Ганна автоматично схопила серветку, витерла, але пляма вже вїлась.
Нічого страшного, сказала вона. Виперу.
І раптом спіймала на собі вдячний, теплий погляд Оленки. Ніби вона не скатертину рятувала, а цілий світ.
До вечора підвіконня вже було завалене кольоровими яйцями, на стіні висів паперовий вінок із серветок, під столом валялися босоніжки. Оленка з келихом кагору урочисто заявила:
Дівчата! Офіційно оголошую у Ганни завжди справжнє свято!
Усі дружно зааплодували. А Ганна, червоніючи, відчула, як це «справжнє свято» відгукується в ній дивно тепло. Наче її тиха кухня й акуратний диван справді стали сценою для чогось важливого.
***
В дитинстві, до речі, все було навпаки. Тоді «справжнє свято» було в Оленки.
Оленка завжди була лідером яскрава, галаслива, трохи зухвала, але неймовірно приваблива.
На їхньому дворі зібранням командувала саме вона. Оленка влаштовувала «модні покази» у маминому халаті, збирала «клуби» під сходами. І навіть бабусі казали: «наша артистка».
Ганна ж була скромною, непомітною. Завжди вчасно поверталася додому, книги в бібліотеку повертала без загнутих сторінок і взуття витирала до блиску.
Ганусю, ти ж у нас відмінниця, казала тітка Лідія, мамина сестра і мати Оленки. Посиди з Оленкою, щоб хоч трохи її вгамувати.
В підліткові роки їхні дороги розійшлись. Оленка рано перетворилась на нічну тусовщицю, а Ганна поступила в коледж, потім на заочне. Далі бухгалтерія, рівномірне життя. Бачились двоюрідні сестри рідко хіба на родинних святах.
Потім померла тітка Лідія. Похорон, тризна, втомлені обличчя і старі образи. Тільки тоді вони вперше за довгий час засиділись удвох до третьої ночі, запиваючи гіркоту солодким чаєм.
Здається, разом із мамою помер і дім, сказала тоді Оленка. Я не знаю, як це все має працювати без неї.
Ганна, яка вже чотири роки жила без своєї мами, тихо відповіла:
Воно просто по-іншому працює. Не гірше й не краще. По-новому.
Після того зідзвонювались частіше, спершу з приводу справ, далі просто так, запитати, як здоровя, поділитись дрібницями.
Поступово Оленка втягнула Ганну у свій вир, як листок у вир.
Що, родичі і будемо жити окремо? обурювалась вона. Ні! Я приходитиму до тебе, а ти до мене.
До Оленки, щоправда, Ганна рідко ходила. Постійно щось заважало робота, Тетяна або просто втому. А ось Оленка все частіше гостювала у неї.
***
З часом формула «у Ганни» стала універсальною.
Дівчата, ясно ж, що у Ганни, казала у трубку Оленка. Не тягтися ж до мене, у мене кухня-фортеця, а у Ганни просторо мрія сучасного блогера!
Де Новий рік? питали Оленку.
У Ганни! У неї гірлянда по колу, а оселедець під шубою як торт.
Великдень? «У Ганни».
День народження Марійки? «У Ганни, там торт гарно стане».
Вечір «просто так, із вином»? «Ну де ще, Ганна затишна і смачно годує».
Спочатку це лестило Ганні.
Її впорядкований дім ставав центром життя подруг, місцем, куди всі поспішали. Вона раділа, вибираючи нові серветки, готуючи закуски, пробуючи рецепти. Їй подобалось, як подруги Оленки захоплено ахали, побачивши білий сервіз.
Та з часом усе стало густішим. Гості зявлялись не лише за ініціативою Оленки.
Привіт, Ганно! Це Леся, ми з Оленкою вчора у тебе були, памятаєш? Ми з Ірою забіжимо, в неї є новини, а Оленка не може зайнята в салоні. Ти вдома?
Одного разу, коли в двері подзвонили втретє за тиждень, Ганна впізнала на порозі жінку.
Надія. Подруга Оленки ще зі шкільних часів, з якою у Ганни була неприємна історія. Колись Надія несправедливо обвинувачувала її в плітках і влаштувала скандал на людях. Відтоді уникали одна одну.
О, привіт, невпевнено сказала Надія, поправляючи волосся. Власне Оленка сказала, що вечірка в тебе, можна раніше прийти, допоможу
Ганна мовчки відступила вбік.
Заходь, мовила вона. Чаю будеш?
Рушник у її руках зціпився, як канат.
***
Перший її протест видався кумедним і майже дитячим.
Хочеш зіпсувати всім свято? Купи погане печиво, сказала вона собі.
Зазвичай Ганна купувала фірмові бублики в маленькій пекарні за рогом хрусткі, з нотками топленого молока. Того разу вона зайшла до супермаркету та взяла найдешевше просте печиво в блакитній упаковці, котре одразу кришилося.
Побачать, що не все у Ганни як у ресторані, вперто подумала вона, викладаючи печиво в миску.
Вечірка, звісно, вдалася. Подруги Оленки, сміючись, заїдали погане печиво гарними новинами. Хтось приніс сир, хтось оливки, а Оленка свою фірмову закуску.
Якось Марійка, сміючись, повісила на ручку вхідних дверей свої великі пластикові намиста, забувши зняти їх. Зранку Ганна побачила їх на білій двері й вже хотіла зняти
Дзвінок.
Ганно! Оленка влетіла. А о! вона побачила намиста, засміялася: У тебе навіть на ручках свято!
Ганна хотіла було нагримати: це не свято, а безлад. Але у голосі Оленки було стільки щирості, що вона тільки зітхнула:
Свято…
Свято не збиралось іти…
***
Особливим став дівич-вечір, який Оленка назвала «ночі ворожінь».
Усе, дівчата, будемо сьогодні в майбутнє дивитись, оголосила вона в загальному чаті, куди тихцем додала Ганну. Ганно, ти наш оракул. У тебе навіть чайник шепоче.
Ганна почитала «оракул», зиркнула на свій старий чайник із накипом. Оракул, значить…
Одна з гостей та сама Леся принесла колоду Таро, товсту свічку у склянці, маленьке дзеркало у деревяній рамці.
Це не просто посиденьки, урочисто сказала вона. Це магічний сеанс. Будемо говорити з духами.
Ганна нервово засміялась.
Якими духами, Лесю? У мене хіба що дух борщу по кутках блукає.
Яка ще там містика! фыркнула Оленка. Ганно, розслабся, це ж гра.
Виключили світло, запалили свічку. Кімната наповнилася золотими тінями. Мурка, зазвичай тримаючись біля батареї, насторожено застигла на підвіконні, наїживши хвіст.
Леся розклала карти, поставила дзеркальце так, щоб у ньому видно було обличчя.
Зараз будемо запитувати у всесвіту, прошепотіла.
Ганна сиділа на краю дивана, відчуваючи себе зайвою на власному святі. Дивилась, як блимає свічка, освітлюючи жіночі обличчя. Думала: всі ці питання про кохання, гроші, переїзди якось дивно проходять повз неї.
У якийсь момент, наче підтакуючи атмосфері, у квартирі блимає світло. Одна лампочка, друга і все геть гасне.
Ой, хтось зойкнув.
Це знак! прошепотіла Леся, і дівчата зірвалися вереском.
Ганна тягнулась до мобільного, щоб увімкнути ліхтарик, і саме тоді у темрявах майнула Мурка шиплячи, прокотилася під ногами і зникла… у шафі спальні, з гуркотом зачинивши дверцята.
Точно знак, хрипло сказала Ганна. Що духам тут затісно.
Світло зявилося за кілька хвилин у підїзді хтось паяльник вмикав. Але Мурка до шафи ще добу не виходила лиш чутно було «мр-мр» із глибини полиць.
Коли наступного дня кицька таки виповзла запилена й ображена, Ганна, гладячи її по спині, шепнула:
Ну що, Мурко, разом ховатимемось?
Кицька мовчки фыркнула й рушила на кухню, де на підлозі ще лежала пара блискіток.
***
Ганна не зважилась одразу.
Спочатку просто сиділа на кухні, втупившись у порожнє поле повідомлення на екрані мобільного.
Пальці самі набрали: «Оленко, наступного разу святкуйте у себе». Витерла.
Спробувала ще:
«Оленко, я вже не можу так»
«Давайте без вечірок у мене якийсь час»
«Я втомилась від гостей, серйозно!»
І жодна не підходить. В голові крутились Оленьчині «Ганно, ну ти ж добра», «тобі ж не складно».
Вдихнула глибоко, поклала телефон і пішла до дзеркала. Лампочка мигала, кидаючи тіні. Ганна взяла гребінець, хотіла причепуритись, але натомість вскинула голову і сказала відображенню:
Оленко, наступного разу святкуйте у себе.
Голос тремтів. Сама ж Олена казала: без виправдань, маєш право.
Вирівняла спину, мов на сцену зібралася.
Оленко, ще раз до свого віддзеркалення. Я рада, що в нас бувають посиденьки. Але втомилась від вечірок у своєму домі. Наступного разу святкуйте у себе.
І знову голос на оправдовування зривався.
Жодних «але», зупинила себе.
Сіла, відкрила повідомлення, пильно набрала:
«Оленко, я правда втомилась. Наступного разу святкуйте у тебе, добре? Мені треба відпочити від гостей».
Палець завис на «Відправити». Десь у грудях зібрався страх: втратити, образити, почути у відповідь: «О, почалось! Знала, що ти зануда».
Відправила. Відклала телефон.
Тепер слід поговорити, прошепотіла. Особисто.
Перед дзеркалом ще не раз репетирувала:
Оленко, це мій дім, мені важко, коли постійно хтось у мене
Оленко, я тебе люблю, але не зобовязана бути майданчиком для всіх
Оленко, давай встановимо кордони.
При слові «кордони» голос слабшав, у горлі ком.
Та після пятої репетиції в її погляді промайнула нова нота не втома і не гнів, а рішучість.
Добре, мовила вона ранку у дзеркалі. Піду до неї. Не до себе. До неї.
***
До Оленки Ганна йшла навмисно без попередження.
«Якщо вона може заявлятись до мене з пирогом і дівчатами, не питаючи, чи я вдома, отже, і я можу прийти. Не як господиня, а як гість. Як свідок.»
Оленчине житло старий дім, висока стеля, облуплена підїзна штукатурка, поштові скриньки із газетами, раніше здавалося Ганні принадним, тепер пахло сирістю і тютюном.
Без ліфта. Ганна здіймалась широкими сходами, відлічуючи потріскані сходинки. На третьому поверсі відчулось дешевий освіжувач та застиглий суп.
Двері Оленки впізнала одразу: криво прибитий віночок із лаврового листя, деревяна табличка «Тут живе диво». Раніше це здавалося милим. Тепер… майже сумне.
Постукала тиша. Натисла дзвінок. Настирна трель. Через кілька хвилин за дверима загупали кроки і хрипкий сонний голос:
Хто там?
Це я, відповіла Ганна. Ганна.
Замок довго клацав, наче двері опиралися. Нарешті відчинились.
Оленка визирнула, прикрившись дверима щитом. Розтягнутий спортивний костюм, на ногах один вовняний носок, другий у руці. Волосся зібране недбало, очі опухлі.
Ганно? справжній подив у голосі. Ти навіщо без дзвінка?
А ти до мене завжди попереджаєш? спокійно відповіла Ганна.
Оленка кліпнула, але відчинила ширше.
Квартира вдарила не обоями і не меблями, а… порожнечею. Тією, що відчувається шкірою.
У передпокої не було звичного для Ганни «ласкаво просимо» ні килимка, ні полиці для взуття. Палиця від швабри, пара стоптаних черевиків, одна туфля. На підлозі висохла пляма від чогось пролитого.
Ганна пройшла далі і серце трохи зжалось.
У кімнаті стояв лише диван, колись яскраво-зелений, тепер потертий. На ньому купа речей, як хвиля на березі: сукні, джинси, футболки.
На підлозі порожні пляшки з-під вина, кілька бляшанок енергетика, журнал без обкладинки. Відкритий ноутбук на табуреті, поруч попільничка, повна недопалків.
Під столом дві кружки одна перевернута, інша з сухою кавою і попелом.
«Пяна кружка кави», подумала Ганна, згадуючи, як донька називала такі. Коли каву кидають, відволікшись на щось «важливіше за порядок».
На підвіконні не квіти, а порожні пластикові стаканчики, пакетик з-під чіпсів і висохлий лимон, що самотньо принишк у кутку.
Ганна відчула, як щось обертається зсередини.
Це був не просто безлад. Це була реальність, що розповзається по кутках і нікому немає справи.
***
Не дивись так, різко проказала Оленка, помітивши її погляд. Я ще не прибралася після… ну…
Після чого? тихо спитала Ганна.
Після мами, роботи після усього цього, махнула рукою на пляшки. Після життя.
Оленка пройшла на кухню. Кухня справді комірчина. Стіл, стілець, старий холодильник із магнітиками. У мийці тарілки із засохлими рештками їжі. Сковорідка зі смаженою картоплею вже вкрилася скоринкою. У кутку сміттєвий пакет, завязаний, але так і не викинутий.
Я хотіла тобі подзвонити, кинула вона через плече, ставлячи чайник. Але… якось знизала плечима.
Ганна притулила до грудей сумку. Перед очима спливали недавні картинки її кухня, біла скатертина, сміх, блискітки Той паралельний світ, де сміх лише на чужих святах, а вдома бруд і тиша.
Вона раптом виразно зрозуміла: для Оленки її дім не просто зручно. Це єдине місце, де можна втекти від власної «комірчини».
Ти до мене… у справі? нарешті озвалася Оленка. Чи перевірити мене?
У справі, відповіла Ганна. Але перевірка це теж частина справи.
***
Я Оленка опустилась на стілець, наче ноги не тримали. Я думала, ти ще злишся.
Очі в неї блищали, не від радості від сліз, стриманих зусиллям.
Злюсь, чесно сказала Ганна. Дуже. Я втомилась від постійних посиденьок у мене. Вчора була остання крапля.
Сумку поставила на стіл.
Але я ще й відчула, як голос тремтить, і втримала його силою. Я хотіла зрозуміти.
Зрозуміти що? захрипла Оленка.
Чому у тебе Ганна обвела рукою простір. Ось так. І чому все «як вдома» тільки в мене.
Оленка захихотіла коротко, з надривом.
Бо у тебе справжній дім, сказала вона. А у мене сценарій дешевого серіалу.
Зіткнувшись із поглядом Ганни, сльози попливли сильніше.
Я не почуваюсь у себе вдома. Відколи мами нема, як все це ділили, сварились. Ці стіни не мої. Я тут квартирант. В речах є дому нема. Розумієш?
Ганна мовчки кивнула. Згадала і власні перші місяці після смерті матері, коли не могла почувати себе вдома, поки не переклеїла шпалери і не переставила меблі.
А у тебе продовжила Оленка, коли я йду до тебе, все, ніби на місці. Плед, посуд, Мурка на підвіконні. Ти знаєш, що і де лежить. Ти якби навіть не просто господиня, а господарка життя.
Оленка смикнула плечима.
Там у тебе мені справді вперше не страшно і не самотньо.
Ганна відчула співчуття і щось значно більше.
А я Оленка засміялась, думала, що ти любиш, коли у тебе шум і життя Бо ти це так гарно організовуєш.
Вона здивовано подивилась на Ганну, обтираючи сльози.
Я справді думала, тобі кайф, коли дім живий, коли не сама. Не хотіла бачити як це все втомлює тебе. Я тільки до тебе тягнулася, як у рятівний простір.
І тому, тихо сказала Ганна, не помічала, як мій дім… стає частиною твого хаосу?
Оленка затулила обличчя руками.
Я… боюся бути одна, видушила вона. Ввечері, коли сама, мамин голос у голові: «Ти знову все робиш не так». Тому і включаю музику, кличу людей, біжу до тебе
Оленко, лагідно, але твердо озвалась Ганна. Мені жаль, що тобі так самотньо. І мені тепло, що ти називаєш мій дім прихистком. Але
Вона взяла себе в руки.
Я не можу бути єдиною подушкою для твоїх утікань.
Оленка опустила очі. Ганна зітхнула.
Давай спробуємо по-іншому, сказала вона.
***
«По-іншому» це як? питала Оленка, витираючи носа.
Наприклад, задумливо глянула Ганна, не всі свята «у Ганни».
Поглядом кинула на брудну кружку, завалений диван і сміттєвий пакет у куті.
Почни з того, додала, що дім це не лише весело. Дім це спокій. Це не стидно перед собою.
Мені давно соромно перед собою, зізналась Оленка.
Тож починаймо змінювати це тут, підвелась Ганна. Якщо тягнути всі компанії до мене, тут завжди буде пусто і брудно. А мені важко.
Взялась за спинку стільця, дивлячись в очі сестрі.
Давай так, сказала. Посиденьки по черзі. Одного разу у мене, одного у тебе. Але без натовпу. Малі компанії. І не щотижня, а раз на місяць.
Справді пропонуєш приводити людей от у це? махнула рукою Оленка.
Пропоную припинити використовувати мій дім як єдину святкову точку, відповіла Ганна. А твій перетворити на простір для радості.
Відтак додала мякше:
І ще почнемо з малого. Не з гостей. З нас.
Тобто?
Ганна засукала рукава.
А тобто викидаємо сміття, миємо кружки, протираємо стіл і смажимо млинці. Для двох. Без «дівчат», без блискіток, без містики. Просто ти і я.
Млинці? у Оленки мелькнула іскра. Я оладки ліпше вмію.
Хай будуть оладки, погодилася Ганна.
***
Почали.
Незграбно. Ганна знайшла пакет для сміття, віднесла старий до дверей. Оленка збирала кружки. Ганна включила воду, витягла губку.
Я теж не народилась із знанням порядку, кинула вона. Мене мама вчила. Потім життя. Ти просто вибрала інший спосіб захисту.
Оленка мовчки мила кружки, як на іспиті.
На кухні запахло смаженим. Оленка, ставши за звичне, раптом стала схожою на ту дівчинку з двору, яка колись покази мод влаштовувала.
Як сиділи вже за столом, жуючи оладки із варенням, у двері подзвонили.
Ще хто? підскочила Оленка.
Ганна визирнула в вічко і всміхнулася.
Свої, сказала вона.
На порозі Тетяна з рюкзаком і пакетом.
Прийшла на запах, винувато сміється. Мамо, я тобі писала, ти не відповідала. Зайшла.
Оленка засоромилась, поправила волосся.
Заходь, Ганна кивнула. У нас тут… генеральна репетиція нового формату.
Тетяна оглянула квартиру, стіл, Оленку, маму. На обличчі спершу подив, далі ледь помітне схвалення.
О, каже. У тітки Оленки тепер теж блискітки.
Які ще блискітки? не зрозуміла Оленка.
Глянь на стелю, хмикнула Тетяна.
Усі підняли голови. На лампі, насівши, світилася срібляста зірочка мабуть, переїхала сюди з одягом Оленки.
Ганна засміялася.
Тепер блискітки у обох. Не тільки в мене.
Головне, щоб вони за спільною згодою, підморгнула Тетяна мамі.
Ганна відчула, як усередині вже по-іншому розправляється важливе. Вона ще злилась на Оленку, ще боялась нових «дівич-вечорів». Але вже мала вибір. І Оленка теж.
Втрьох сиділи на тісній кухні, їли оладки з однієї сковороди і сміялись, коли борошно зявилось у Оленки на щоці.
І в цій веселості не було відчуття, що хтось користається чужим домом. Це було перше маленьке, але щире свято не «королева фуршету» і «найкраща господиня у світі», а просто Ганна, Оленка й Тетяна.
